Тільки через декілька секунд я зрозумів, що неправильно вчинив.
Звідки він про все знав?
Я прокручував у голові нашу першу зустріч з чоловіком, намагався згадати щось надзвичайне, але то була така ж сама зустріч, як і сьогодні. Звичайні привітання та розмова по темі. Ніякого чаювання чи чогось незвичайно.
Відчув розчарування у собі. Зрозумів, що щось не так і, можливо, цей чоловік має дивні вміння розуміти стан людини, тільки поглянувши на неї.
Тоді очі…
Я чітко бачив, як вони спалахнули.
Містика, або я справді божеволію.
Тільки в містику я не вірив. Звик довіряти фактам. Вірити тільки в те, що можу побачити на власні очі.
Ще раз глянув на візитку і не повірив своїм очам. На ній красувалася зовсім інша фотографія.
Ціль. Моя ціль, за якою я не спостерігаю.
Не знав, що це за чортівня. Мене бісило все, що не міг пояснити, і я вирішив діяти інакше.
Від того часу, як мій клієнт покинув кафе, не минуло й пів хвилини, тому я був впевненим, що зможу за ним прослідкувати.
Коли вийшов на вулицю, одразу помітив потрібний позашляховик. Поглянув на номерний знак та усміхнувся.
Було начхати, хто зі мною грає в ігри, але мав твердий намір дізнатися правду.
Їхав за позашляховиком на безпечній відстані. Відчував тільки гнів. Не розумів, хто вирішив втягнути мене в брудні ігри, але не заздрив тому, хто за цим стоїть.
Вгадати навіть не намагався, адже в мене було тисячі ворогів. Не одну не вірну дружину я піймав на гарячому, неодноразово підтасовував карти так, як потрібно моїм клієнтам.
Сніг продовжував кружляти. Мороз не спішив відпускати, навпаки, як на мене, посилювався, але я, не шкодуючи сил і часу, уважно спостерігав за чоловіком.
Спершу він зупинився біля ресторану, біля якого стояла будка з вуличною їжею. Поки він перебував усередині, я встиг придбати собі бургер і трішки вгамувати голод.
Якесь чуття мені підказало, що він скоро мене приведе до цілі. До цілі, яка потрібна мені.
Так і сталося. Після ресторану позашляховик замовника повернув у бік знайомої адреси. Я добре пам’ятав її з візитки.
Згадував план міста і зрозумів, що мене просто надули, як повітряну кульку.
Позашляховик звернув на пішохідну вулицю. Я поїхав за ним, адже знав, що там тупик і він далеко не заїде. Але яким було моє здивування, коли замість високої стіни стояв дім.
Я не міг повірити своїм очам. Витріщався, протирав очі декілька разів й однаково бачив одну й ту ж картину.
Тут мала бути стіна, яка закривала прохід. Старий міст, який з’єднував два пагорби.
Що за чортівня?
Прокляття!
Двадцять перше століття на вулиці, невже ще є незрозумілі хвороби та галюцинації, які неможливо пояснити?
Тим часом чоловік зайшов у дім, і вивіска над дверима спалахнула жовто-яскравим світлом.
“Я без імені, але водночас ношу всі імена, які знає людство. Я без роду, але знаю, як з’явився на цей світ. Я — сам собі господар. І нехай провалиться крізь землю той, хто зазіхне на моє!”
Від здивування я поклав руку на передпліччя, де було татуювання слогана. Саме те, що написано на вивісці.