ІІІ

   Зранку Марія знову не пішла в поле – зосталася вдома і чекала нареченого. Коли всі розійшлись у своїх справах, змогла виплакатися молодшій сестрі, котра попри все бажання не змогла їй зарадити. 

- Марусю, виходь! – гукнув знадвору чоловічий голос. 
   Дівчина вкотре зітхнула і поспішила до дверей. 
Біля реєстратури була невелика черга, і Марія спостерігала за молодими дівчатами і хлопцями, які тримаючись за руки, виходили з кабінету зі своїми паспортами, і радісно обіймалися. Від цього щасливого видовища вона ще більше знітилася і відвернулась до вікна. 

- Марусю! Давай паспорт! – окликнув її хлопець.  
Дівчина аж підскочила. Що, вже? Так скоро? 
   Вона заглянула у прочинені двері, подала паспорт нареченому і розвернулася в напрямку вікна. З-під окулярів на неї уважно подивився уже немолодий чоловік із короткою сивою борідкою, і звернувся до хлопця: 
- То це і є твоя наречена? 
- Так, - ствердно кивнув той головою. 
- Ей хлопче, не дури себе і людей. Це не твоя наречена. І не твоя це доля. Вона ж навіть не дивиться на тебе. 

   Марія аж озирнулася на того діда. Звідки він знав,  що це не його доля?! Значить, той дід бачить, що вона його не любить. Навіть незнайома людина з першого погляду це помітила.  
- Робіть свою роботу, - кинув йому хлопець і хутко подав два паспорти. 
...
   Дорогою додому дівчина була певна: це не її доля. Вона точно не піде під вінець зі Степаном. 
  Автобус зупинився. Зійшли на перехресті і потім рушили пішки вгору хвилястою дорогою, котра була вся вимощена гірським каменем, відшліфованим роками, вітрами та дощами. Степан мав провести дівчину, а потім звернути додому. Цілу дорогу він щось розповідав, але його монотонну річ ніхто не слухав. 

   Коли підійшли до будинку, Марія набрала повітря і випалила: 
- Я тебе не люблю, я за тебе не піду, і ти не моя доля. І більше не приходь! – і швидко засунула на важкий засув двері. 
- Ти що, здуріла, дівчино? – гупав кулаками Степан. – Відчиняй зараз же! 
- Іди собі! 
- Я на тебе сьогодні два рублі потратив, на дорогу, а ти мені таке кажеш?! Відчини, бігом! 

 Марія мовчала. Хлопець продовжував марно грюкати у дубові двері, які раптом відчинилися. 
- Забирай, і більше не приходь! – і в обличчя Степана полетіли гроші, а двері через секунду були знову замкнені перед самим його носом. 
   До всього іншого, ще й скупий! Порахував рублі, які на неї потратив. Нічого, все минеться. І, може, мама не буде сильно кричати. Хіба можна прожити все життя з людиною і не любити?! Навіть той дід з реєстратури знає, що це не її доля. Вона все розкаже матері, і про діда особливо. Значить, так воно повинно бути. Все на краще. А Степан ще знайде свою долю. 

   Увечері мати уважно вислухала доньку і мовила: 
- Завтра мусиш іти до церкви... А зараз до дядька – забери праску, і бігом додому! 
 Марія покірно підійшла до дверей і кивнула на молодшу сестру, гукаючи її з собою. 
Ішли хащею близько кілометра. Надворі почало сутеніти, тому взялися попід руки. Сестричка втішала Марію, але це слабо допомагало. 
 

 У дядьковій хаті світло. Добре, ще не сплять! Дівчата постукали і впевнено зайшли до хати. 
- Добрий вечір, нам би праску забрати! – мовила Марія, - і застигла на порозі – за столом сиділи сестри і дядько з тіткою. А поруч них якийсь хлопець втупив у неї свої сині волошкові очі. 

- Зараз, зараз, - заметушилася одна із сестер і показово забігала по хаті в пошуках праски. 
Потім за іншим кінцем стола Марія помітила Андрія – його вона добре знала, бо парубок уже цілий рік залицявся до її молодшої сестри. Зиркнула на неї – та стоїть, мов розквітла квітка, радісна. 
- Давай швидше, бо ще додому йти, а надворі вже темно, - гукнула до сестри  дівчина. 
- Та ми вас проведемо! – підвівся Андрій і підскочив до дівчат, підморгуючи молодшій, яка, очевидно, була не проти. 

  В цю ж мить на них, мов блискавкою, зиркнула розлючена тітка, з чого Марія здогадалася: цей хлопець, не інакше, як прийшов сватати одну із двоюрідних сестер. Але чого він так дивиться, ще й не моргає! Може, з кимось сплутав. Та вони навряд чи бачились раніше. Це все не дуже добре, треба йти додому... І тітка зла, як віхола! 
Нарешті, знайшли ту кляту праску, і дівчина, відкланявшись, потягла за собою додому молодшу сестру. 
- Ти бачила, як на тебе той хлопець дивився? 
- А ти бачила, як на нас тітка дивилася? 
- Ага... я ось розпитаю Андрія, хто то такий. 
- Не треба, і так скоро взнаємо. Я думаю, він його привів свататися. 
- Кого сватати? – здивувалася молодша сестра. 
- Не знаю, може  Христину або Анну. Бачила, як вона забігала по хаті? Така собі хазяєчка! – дівчата весело засміялися. 
- Ой, не думаю я, що він її візьме. Він так на тебе видивлявся! 
- Не треба на мене дивитися, он тітка вже поглядом ледь не проклинала. А я навіть слова лишнього не говорила. 

   На ранок Марія із сестрами і матір’ю зібралися до церкви. Але все ж, як не вмовляла мати, вінок дівчина не одягла. Цілу службу вона стояла і тихо молилася, щоб тільки не з’явився Степан. І він все таки не прийшов до церкви, і оголосків не було. Певно, хлопець відказав попові, що весілля не буде. 
Марія аж розквітла в душі. Не могла повірити, що їй так пощастило! Славити Бога, може, все обійдеться! 

- Ой, Боже! – аж постовпіла дівчина, ледь переступивши поріг дому. Край стола сидів батько, а поруч Андрій і той самий хлопець...