ВолошковІ ОчІ

IX

Уже з годину лив сильний дощ, як із відра. Холодний вітер, який ще декілька днів тому був теплим і лагідним, в одну мить став зовсім нещадним. Видно було, що осінь уже перемогла літо.  


Хлопець ішов швидким кроком, але встиг добре намокнути. Цей ливень застав його зненацька вже в дорозі. Місцями вдавалося сховатись під кронами розлогих дубів.  Дорога, яка ще в селі була широкою та рівною, поступово звужувалась і звивалась, мов гадюка, повзучи між великих валунів і старих дерев. Глина під ногами була слизькою та мокрою, але навіть ця погода вже не турбувала його. 


Відчай бив у скронях і гупав десь глибоко в грудях, а у вухах дзвеніла фраза, кинута Андрієм: « з Марією сталася біда». Михайло ще не знав, що скаже дівчині, коли її побачить, він навіть не думав над цим. Але точно знав, що просто повинен зараз її побачити... 
... 
Відчинивши двері, Марія втратила дар мови. Але швидко зреагувала, поспішно схиливши голову і кутаючись у темну синю хустину, котра ховала ледь не половину обличчя. 
- Батька ще немає, він з братами в майстерні. Але говорив, що решта буде готове аж через тиждень. Чи щось не сподобалось? 
- Сподобалось, - почав говорити Михайло, але дівчина заметушилась: 
- Заходь, ти геть промок. Тут його почекаєш. Я чаю зварю, - щебетала по-звичному Марія, але якось сторонилася його. Посадила хлопця до столу і заходилася варити чай. 


Михайло про себе посміхнувся. Начебто весела. Може, Андрій помилився. І сестри її ніде нема. Що це він учора наговорив таке? Хвильку помовчавши, він зважився почати розмову: 
- Я не до батька прийшов... 


Марія почула, як з очей потекли сльози. Невже і він прийшов просто подивитись, як і решта знайомих і родичів. Приходили поспівчувати бідній дівчині. Але ж насправді у більшості цих візитів було не співчуття і не підтримка, а звичайна цікавість. Вони ж були майже незнайомі, бачилися декілька разів, і все таки він теж прийшов. В неї почала боліти голова, але вона пересилила себе і спокійним,  звичним для неї веселим тоном спитала: 
- А до кого? 
- Вибач, може, я не правий, - почав Михайло, - але вчора до нас заходив Андрій,  і він сказав, що з тобою сталася біда... 
- І ти хотів на мене подивитися? – запитала Марія таким же спокійним тоном, наливаючи в чашки чай. 
- Я хотів переконатися, що все добре... 


Він переживав. Його слова зігрівали зсередини. Але зараз Марія боялася його реакції. І так із чаєм вона застигла кого печі, повернута спиною, не наважуючись повернутись. 
- Дякую, мені вже краще, - швидко відповіла вона і ще сильніше закуталась у хустину і швиденько подала Михайлові чашку. Собі не наливала, не хотіла сідати до столу. 
- То це правда? – перепитав хлопець.  
- Що саме? 
- А чому ти чай не п’єш? 
- Маю обід зготувати, згодом батько з братами повернуться.  
- Марічко, чому ти на мене не дивишся? – тихим голосом спитав Михайло.  


Марія просто мовчала і не повертала голови. Тоді він підвівся і ступив кілька кроків. 
- Розкажи мені, що з тобою сталося? Я можу чимось помогти? – в його тихому голосі Марія почула нотки співчуття і тривоги. 
- А тобі хіба не розказали? – відповідала все так же спокійно, нарізаючи щось великим ножем на грубій дошці. 
- Ні... тобі правда вже краще? – перепитав Михайло.  
- Так... – Марія важко перевела подих, - ми ходили в ліс, і коли поверталися додому, я підсковзнулася... – вона зробила паузу, не знаючи, як підібрати слова. Ніхто її не запитував, як це сталося, та вона і сама не зрозуміла цього, бо одразу втратила свідомість. Усі, хто приходив її навідати, вже знали історію її хвороби від другої-третьої особи, кожна з якої, певне, вносила свої корективи і подробиці. 
- Ти впала? – перебив її роздуми хлопець. 
- Так, коли я падала, то хапалася за терновий кущ, і гілка відскочила... і влучила мені в око. Шипом... 


Михайло стояв мовчки. Він не знав, як її потішити. Та й які б слова зараз були доречними?! Лише вона знає той біль, який перенесла. І фізично, і морально. Він нічим її не заспокоїть і нічим не допоможе. 
- Я можу чимось допомогти? – вже вкотре перепитав Михайло.  
- Ні... 
- А що лікар говорить? 
- Ще невідомо... я ходжу щодня на пов’язки і різні процедури. 
- Можна я подивлюсь? – обережно спитав хлопець, - я не буду сміятися з тебе. Просто гляну, можна? 


Марія припинила свою роботу і взяла до рук рушника, яким почала витирати руки, поволі повертаючись обличчям до Михайла. Якщо він зараз злякається і піде, вона нічого йому не скаже, адже він нічого їй не обіцяв, вони просто знайомі... Марія часто дивилась у дзеркало, хоча нових змін поки не помічала. Звичайно, не все так страшно на перший погляд, але все ж вона не могла передбачити реакцію хлопця.  


Михайло ступив ще кілька кроків і схилив голову, а Марія повільно зсунула з голови темну хустину. Ліве око було заклеєне марлевою пов’язкою, навколо якої виднівся темно-фіолетовий синець, розміром з яблуко. Хлопець підійшов ближче і міцно її обійняв. 
- Марічко, я закохався ще тоді, коли ти по праску приходила... 


Марія підняла голову і подивилася на хлопця, який не випускав її із своїх обіймів. Михайло глянув на неї і, поцілувавши чоло трошки вище пов'язки, тихенько мовив: 
- Усе буде добре... 
Марія заплакала... 
 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше