XV

Надворі вже вечоріло, тому Михайло взяв із собою ліхтаря. Трохи несміло ввійшов у хату. Чи не будуть проти, що він прийшов з іншого села?  

У Марії зібралося молоді чоловік із двадцять, половину з яких він і не знав. Це були подружки Марії та її сестер, а також сусідні хлопці. Дівчата пряли і вишивали, хлопці сиділи на лаві і веселили їх смішними розповідями. Мати пекла пиріжки. В далекому кутку побачив Андрія, котрий щось розповідав Софійці. Той прийшов сюди значно раніше. 

Михайло відшукав очима свою Марічку. Вона сиділа за кроснами і ткала писаний килим. Він підсів ближче до неї і тихо привітався. Дівчина підвела голову і посміхнулася у відповідь. Сьогодні вона була весела. На її личку вже  ні сліду від нещодавньої травми. Темні карі очі випромінювали щирість і добро. Марія вже не носила хустини і не ховалася від інших. Її русяве волосся знову було заплетене у дві косички, які так часто снилися Михайлові. Поверх синього платтячка був одягнений білих фартух. 

Хлопець мимоволі зиркнув на її руки, які вправно крутили веретено. Михайло згадав, що йому розповідала мати, і вирішив дещо перевірити.  
- Я на хвилину вийду... – шепнув він Марії. 

Надворі вже було досить темно. Декілька хлопців стояли на ґанку і курили цигарки. Михайло спитався в них, де туалет. Один із парубків кивнув йому рукою за хлів. От і добре. Хлопець звернув за будинок, попрямувавши туди. Він хотів побачити ту корову і переконатися, чи правду ж сказала та жінка, в чому вже почав сумніватися... 

Відчинивши двері, Михайло заглянув у хлів, і, нічого не розгледівши в темноті, увімкнув свого ліхтаря. Яскраве світло переполохало всю худобу! Освітивши приміщення, він побачив у загорожі маленьких ягнят, а з іншого боку стояла наполохана чорноряба корова, до якої тулилося теля. Ось тобі й на! Корову на пасовисько вони підійняти не можуть! Ото вже брехухи... 

Повернувшись, Михайло так само сів біля своєї Марічки, нічого їй не сказавши. Дівчата продовжували займатися рукоділлям. Котрісь вишивали, інші ткали, ще одні плели кошики із лози... Хлопці все так же оповідали різні смішинки, співали коломийок, веселили дівчат. Час від часу Михайло з Марічкою приєднувалися до їхнього співу. 

Опівночі дівчата почали розходитися по своїх домівках, хлопці пішли проводжати їх. Марія ж проводила Михайла до воріт. 
- Дякую, що прийшов, - весело мовила йому дівчина. 
- Дякую, що запросила. – відповів він. – Ти дуже вправно працювала за кроснами. 
- Спасибі. Я ще з дитинства вмію прясти. Мати навчила нас, коли ми ще були малими. 
- Я спочатку не хотів тобі казати... але все таки розповім. – почав Михайло.  

Марія підвела брови і здивовано на нього подивилась. Хлопець обперся рукою на тин і почав говорити: 
- Ти тільки не подумай, що я повірив цьому... Учора, поки я був на роботі, до нас зайшла жінка з вашого села (я її не бачив, тому не знаю, хто то був), і вона розповідала, які ви ледащі. І всяким брудом поливала , особливо тебе... Але ж я бачу, і знаю, що ти не така. – Михайло несміло поглянув дівчині в очі, очікуючи побачити її реакцію.  
- Я навіть знаю, хто ця жінка! – жваво відповіла Марія, і Михайло здивувався, як швидко її подив змінився веселощами. 
- То хто ж? 
- Це мала бути моя тітка, вона ніяк не заспокоїться... Навіть перестала зі мною вітатися.  Я хотіла запросити дівчат на вечорниці, вони, правда, не дуже вміють вишивати і прясти, то хоча б розважилися... але вони сказали, що не прийдуть. 
- Але ж мені показували їхні рушники і скатертини... – перебив її Михайло.  
- Так, так... рушники із червоними маками, і білу скатертину із плетеними торочками... – весело махнула рукою дівчина. 
- Так, ти бачила? – запитав Михайло, знов дивуючись її сміху. 
- Бачила. Якщо чесно, це я їм вишивала, і скатертину теж я плела...  
- Я дивуюсь. – відповів хлопець. – А мені її так вихваляли. Твоя тітка вміє «гарно» говорити... 
- Так, тому я думаю, що це вона у вас побувала. Бо кілька днів тому жалілась моїй неньці, щоб я «не відводила чужих хлопців», і після того вони з нами не родичаються. – пожала плечима Марія. 
- Нехай собі говорять... – тихо мовив Михайло. – Я вірю своїм очам і серцю. 
- Маріє! – окликнула з порогу мати, і вони обоє повернули голови в її напрямку. – Я йду гасити лампу. 
- Іду! – відповіла дівчина, і жінка зникла за дверима. 
- На добраніч, Марічко, - сказав Михайло, поцілувавши свою кохану в чоло, і міцно її обійнявши.