XVII

До хати увійшли Михайло із дядьком, материним братом. Він приїхав із-за кордону, часто навідував сестру і племінника. Дядько Микола був високий і стрункий чоловік, риси його обличчя не видавали справжнього віку, що вже перевалив за шостий десяток. Лише сиві скроні, що розбавляли густе чорне волосся, натякали на немалий життєвий досвід... Виглядав він досить солідно. Красива сорочка в блакитну полосочку, сірі брюки і такого ж кольору жилет. Темне сіре пальто і шарф доповнили ідеальний образ. У селі так ніхто не одягався... Це була «мода із телевізора", ніби з якогось фільму.

 Михайло ж був одягнений у теплий в’язаний светр і чорні брюки. Скромно і звично. Чорне волосся було зачесано назад, відкриваючи високе чоло.  
Марія глянула на нього і посміхнулась. Його ясний погляд став ще виразнішим. Треба буде сказати, що йому личить ця зачіска. Незвично і красиво.  
Потім «опустилася на землю». Хлопець ходив до них часто, і вже познайомився з її батьками, а тепер хотів познайомити Марію зі своїм дядьком. І дівчина трішки нервувала... Треба було справити хороше враження, а то ще не сподобається дядькові, і Михайло його послухає.  

- Мамо, подивіться, під порогом голка впала! Заберіть, щоб бува хтось не наступив! 
- Де? – розгублено запитала мати, саме зустрічаючи гостей.  
- Та он там, біля порога лежить. – показала рукою Марія, яка саме накривала на стіл. 
- Ой, точно, що голка... – нахилилась мати і підібрала. – Доброго Вам вечора! Проходьте до столу! 
- Доброго вечора! Я Микола,  дуже приємно! – потис руку господині дядько. – Ось Вам трішки гостинців. – простягнув він торбинку з апельсинами і яблуками. 
- Ой, та що ви тратилися... – щебетала мати, проводячи гостей до кімнати. 
Михайло скромно привітався і мовчки йшов слідом за дядьком, котрий уже мило розмовляв зі «свахою». Сіли до столу. 

Дядько Микола, що, на перший погляд, справив враження закордонного інтелігента, виявився досить щирим і простим чоловіком, до речі, дуже балакучим. Говорили про все... Про господарство, колгоспи, про тяжку працю на полі, заводі... Микола згадував роки, проведені в селі, із самого народження і до одруження. Змалку був навчений до сільської праці. А потім якось помітили його схильність до живопису і віддали на навчання. Зараз працює в якійсь академії, викладає іконопис... 
В голові Марії промайнуло зображення Святого Миколая, що висіло на стіні, коли була вдома у Михайла. Відразу здогадалася, що це дядькова робота. 
Теми молодих людей  батьки не торкалися, чим Марія була дуже задоволена, вона не хотіла акцентувати на собі увагу.  

Пообіцявши якось заглянути на чашку кави, почали збиратися додому, бо вже досить стемніло. Уже на порозі, коли гості відкланялися, дядько поплескав Михайла по плечу і жартома сказав: 
- Ех, мені б твої роки! Та вже старуватий... Коли впустиш цю дівчину, то й знати тебе не хочу! – і, підморгнувши племіннику, додав, - я потихеньку піду, доженеш. 

Михайло розуміюче кивнув і, переглянувшись із Марією, обоє весело засміялись. Дівчина зауважила, що дядько дуже приємний співрозмовник, і справив на батьків хороше враження. Хлопець був задоволений, іще й дядькові сподобалась Марія, як він і сподівався. Отже, це хороший знак. 
Невдовзі наздогнавши дядька, про всяк випадок перепитав: 
- Вуйку, Вам дійсно сподобалась Марія? 
- Коли сватаємось? – весело мовив Микола.