XVIII

- А якщо Михайло? – мовила стара, хитро і водночас весело прищурюючись. 
- Ще рано... – відповіла їй Марія, втомлено посміхаючись у відповідь.  
- Чого ж рано? Саме час... 
- Ні. Не Михайло... 
- Юрчик? 
- А якщо дівчинка? – відповіла невістка питанням на питання. 
- Ні, Марічко, точно хлопчик. Як у воду дивлюсь на тебе, і бачу... 

Марія після цих слів опустила голову й оглянула себе з ніг до голови. Взагалі майже нічого не змінилося, навіть ще ж не видно нічогісінько... 

- По обличчю твоєму бачу. – знов усміхнулася стара. 
- Все одно, ще дуже скоро про таке міркувати.  

Минуло близько року після весілля Михайла із Марічкою, – і ось лелека приніс їм добру звістку.  

Чоловік був окрилений щастям! Йому навіть не вірилось у те, що незабаром на світ з’явиться його кровинка, його дитя... Якісь незвідані почуття поселились у його грудях, описати які на словах було неможливо. Нещодавно юнак, потім наречений, чоловік... І скоро його стануть звати татом...  

Марія ж майже нічого не їла, не спала, її постійно нудило, голова паморочилась... Вона, безумовно, була рада, і теж любила дітей, але теперішній стан вибив із неї всі сили. Зараз вона навіть готувати перестала і віддала почесну естафету на кухні своїй свекрусі. Стара поблажливо ставилась до дівчини, жаліла її і постійно втішала тими ж стандартними фразами: «потерпи, дитинко, це скоро пройде» і «потім буде легше». Але легше ніяк не ставало... І це ще лиш початок. 

- А ще Степанчик? – перервала стара роздуми Марії. 
- Тільки не Степан! – несподівано для себе підвищила тон молода жінка. – Взагалі не люблю це ім’я.  
- Тоді, може, все таки Михайлик? Або Іванко? – трохи згодом продовжила свою бесіду мати. 

До речі, Степан...  
Доля подарувала йому три донечки: Віру, Надію та Любов. Здавалося б, що ще треба людині для щастя? Дах над головою, хліб на столі і здорові близькі... Але Степан, невдоволений своєю сім’єю, дружиною, дітьми, і всім своїм життям, постійно заглядав у чарку. Молода жінка часто ходила у синцях, благо – на дітей руку не піднімав...  

На своєму весіллі Степан розшукував Марію, щоб запропонувати їй втечу... Подумати тільки! Він був ладен покинути за столом вагітну наречену, і втекти з іншою. Невже він дійсно сподівався, що дівчина згодиться на таке?! 

Марії було щиро жаль Степанову дружину і маленьких дітей, і все ж, вона дякувала Богу, що їхні дороги розійшлися. І вона зустріла свою долю. А він свою.