XIX

Однієї теплої днини Михайлова ненька зранку не встала зі своєї постелі. Цілу ніч не спала, скаржившись на нестерпний головний біль. А під ранок заснула. І не прокинулася... 

Марія ще тоді була при надії. Стара так і не побачить свого онука, появи якого вона так чекала. За рік заміжнього життя Марія встигла до неї звикнути, і навіть здружитися. Старенька була такою ж привітною, скромною і доброю, як її Михайло. Постійно допомагала, підтримувала у всьому, давала слушні поради молодій невістці. Вечорами, доки чоловік був на роботі, вони разом пряли, шили, ткали, розмовляли... Жінка оповідала старі байки, легенди, вони співали пісень і ділилися маленькими секретами... 

Як шкода, що часом ми не встигаємо стільки важливого сказати і зробити в житті! Поговорити з дорогою людиною про те, що нас тривожить, про що ми мріємо, чим переймаємось. Багато чого Марія зрозуміла тільки тепер, коли вже не могла сказати звичайне «дякую» жінці, якій була безмежно вдячна за свого чоловіка.  

Михайло стримував себе не тільки заради себе... Молода дружина носить під серцем дитя, і не можна давати волю почуттям. Усе колись минає... І нас колись не стане теж. Це життя. Це природа. Це незмінно. 

Найрідніша людина, яку він ЗНАВ, тепер відійшла... Батька ніколи не було поруч. Від самого народження. Але він був. Яке ж складне життя, ніхто б і не подумав! Але ж воно не саме по собі складне, ускладнюємо ми самі... 

І як би тяжко не було,  який би камінь не тиснув на серце, потрібно рухатись уперед, і жити далі. Заради тієї кровинки, яка скоро з’явиться на світ. 

Сьогодні Марія вперше побачила, як волошкові очі, мокрі від сліз і червоні від болю, розгублено блукали стінами порожньої хати, в яку вони щойно увійшли. 
- Коли я повертався додому, ще ніколи в хаті не було порожньо. Із армії, з роботи, з вечорниць... Вона завжди мене чекала вдома. Старалася встигнути всю роботу в полі, на городі чи де б не була, щоб прийти раніше, зготувати вечерю і дочекатися мене. – хриплим голосом почав говорити Михайло.  
- Я б хотіла тебе втішити... Сказати, що все буде добре. – сказала тихенько Марія. – Але нам потрібен час, це треба пройти, пережити. Цього ніхто не може уникнути. Така, значить, доля. Стільки відміряв Бог... 
... 
25 вересня доля подарувала Марії і Михайлові сина. Їхнього первістка, якого назвали в честь бабусі Василини. Вона була б безумовно рада цьому! А зараз раділи і тішилися молоді батьки.