XX

З першим снігом Михайло вирушив на заробітки. Зоставив Марію вдома із сином. Маленькі карі очка, які мило  й нерозуміюче кліпали, і пухкі рученята, що тяглись до татка, – все це Михайло забрав із собою в думках і беріг глибоко в серці. А ще – карооку красуню-дружину, що, втираючи важкі, як град, сльози, стояла біля дерев’яного тину і проводжала поглядом... 
- Тільки не плач... Дай Боже, зароблю грошей, приїду, і все в нас буде добре. Треба трішки потерпіти, золотце... – Як міг, утішав її Михайло.  

Хоча, правду кажучи, він і сам ледь стримував сльози. Це ж уперше він лишає її саму із сином. Якісь півроку – і він повернеться додому, до своїх найдорожчих і найрідніших. Час швидко мине.

Марія помалу заспокоювалась, перестаючи схлипувати. Вона сильна жінка. Завжди такою була. І буде. І, до того ж, їй не можна бути слабкою. Вона мусить перебороти всі труднощі і страхи заради свого синочка. Вони дочекаються Михайла, і більше ніколи в житті не розлучатимуться!  

Якби ж ми самі писали свою долю... 

Автобус від’їхав, а Марія все так же стояла біля хвіртки, міцно притискаючи до грудей маленького Василька. Немовля весело агукало, плутаючи маленькі пальчики у довгих маминих косах і посміхалося, змушуючи жінку все ж таки усміхнутись у відповідь. Марія знову втерла сльози рукавом і, поцілувавши у чоло маленького, неспішно повернулась у бік подвір’я. 

... 
Михайло тим часом сидів у автобусі, повністю набитому людьми. Точніше сказати, чоловіками. Одні з них були старшими, інші – такі, як і він. Він поглядом окинув усіх пасажирів: деякі сиділи по двоє, потихеньку про щось розмовляючи, інші – дивились на дорогу або у вікно, думаючи кожен щось своє. 

І Михайло про себе зауважив, що всі вони покинули свої сім’ї, дітей, дружин, можливо, батьків, і поїхали у світ шукати кусень хліба. Жоден чоловік у цьому автобусі не був достатньо забезпеченим, настільки, щоб лишитися вдома, біля рідних. І в кожного з них була своя історія,  своя біда, свої нужди і печалі... І скільки по світу їздить таких автобусів і поїздів, напевно, що не один і не два... 
Кінцевою зупинкою мав бути залізничний вокзал, де Михайло разом з іншими чоловіками пересяде в потяг і ще два або три дні буде їхати невідомо куди. Потім їх забере якийсь чоловік і відвезе в гуртожиток. Слава Богу, хоч є де жити!  

І він першим же ділом напише листа додому. Своїй Марічці і маленькому синочку... 
Михайло незчувся, коли задрімав під монотонний гул мотора і тихі розмови пасажирів.