XXVI

Михайло косив траву літньої погожої днини. Сонечко пекло, і по тій же льняній сорочці струмками стікав піт. Трохи вморився і присів у холодок під яблунею. Прищурився, придивляючись до стежки, по якій прямував стрункий силует. Здалеку він побачив світле платтячко в горох і знайому хустину. 

Марія принесла йому глек із холодним молоком і солом'яну шляпу-крисаню, а то ще, не дай Боже, голову напече. Михайло лише зітхнув, але все таки надів. З жінкою сперечатися не варто - враз тобі сто аргументів знайде, і не знатимеш, як відповісти! Краще змовчати. "Мовчане і в кармані заховаєш".

Чоловік зробив кілька ковтів молока і знову присів у траву. Трохи перепочине - і до праці. Марія опустилася поряд і почала щебетати, скільки всього переробила із самого ранку. Їсти наварила, одяг випрала, попрасувала... Михайло мовчки слухав її жваву веселу бесіду, час від часу киваючи у знак згоди, і думав про своє.

Як добре і затишно вдома... Незважаючи на тяжку сільську працю, тішишся дахом над головою, хлібом на столі і рідними людьми поряд. І ніяка втома не бере, коли знаєш, що увечері вдома на тебе чекають малесенькі оченятка і дзвінкий сміх! Ці, на перший погляд, звичні і банальні речі - і є тим, що зветься щастя.

Нарешті Марія підвелась, збираючись знову до своєї хатньої роботи. На стежці запримітила постать тітки Уляни, яка махнула їй рукою, підзиваючи ближче. Марія наостанок наказала Михайлові ні в якому разі не знімати головний убір і попрямувала до сусідки.

Тітка Уляна саме поверталась із ниви додому, тому вони пішли разом. Сусідка скаржилась, які цьогоріч вимахали бур'яни, а врожаю ніякого... Та ще й земля суха, полоти тяжко. От би дощу! 

Брели вузенькою витоптаною стежечкою поміж трав, торкаючись їх подолом спідниць. Кругом них лише поле. Широке поле, кінця-краю якого не видно і сиві начерки темних вершин, які видніються десь далеко. І незрозуміло, чи то туман на тих вершинах, чи то вони торкаються хмар...

Наостанок зупинились біля перехрестя і сусідка, взявши Марію за руку, зазирнула прямо у вічі, ніби придивляючись до її настрою у глибині душі. Вагалася, чи довіритись молодій жінці. Але, певно, не мала іншого виходу. Тому, зітхнувши, почала зовсім іншу розмову:

- Марічко, ти ж пам'ятаєш, що сталося взимку, коли ти до нас приходила... Ти жодного разу після того случаю не заходила до нас. Я тебе можу зрозуміти, ти злякалася... Не знаю, може, і я б на твоєму місці до нас більше не ходила. - тітка Уляна почала з віддаленої теми, проте треба було висловити те, що в неї крутилось у думках. - Я дуже вдячна тобі за своє спасіння, і вже не раз тобі казала, що виручу тебе у будь-яку мить... у будь-якій справі...

Марія мовчки дивилася на неї і не перебивала жінку, вичікуючи, яке "але" послідує за всіма цими "вдячна" і "дякую", які чула вже не один раз...

Тітка Уляна зупинилася, перевела подих і опустила очі, ніби збираючи докупи всі слова. Може, Марія зрозуміє її...

- Я вимушена просити допомоги в тебе...  - почала несміло жінка і знову замовчала.

- Якої? - спиталася Марія, здивовано піднявши брови догори.

- Якщо мій Іван спитає, чи була я у вас учора ввечері... - тихим і немов охриплим голосом заговорила тітка. 

І в Марії немов струна всередині обірвалася! Вона здивовано округлила очі, не повіривши власним вухам. Отже, все-таки була причина тоді взимку, неспроста дядько Іван хапався за сокиру... Враз Марія зовсім по-іншому глянула на тітку Уляну: з одного боку, їй стало шкода чоловіка, а з іншого...

- Я сказала, що ходила до тебе, щоб ти мене навчила мереживо гачком плести... Я тобі й скатертину принесу, щоб якщо щось... Він побачить, що то наша, і повірить.

Марія ніби попливла в тумані, не розуміючи, як у нього потрапила, і де вихід... Які скатертини?! А якщо він знову із сокирою прибіжить? Останнім часом жінка взагалі намагалася його уникати. Віталася здалеку, з іншого боку дороги, обходила десятими стежками... 

- Будь ласка, Маріє... - просльозилась, нарешті, тітка. - Я тебе прошу, не видавай мене...