Розділ 1

Соня

- Я не поїду на Мальдіви! - заявила я твердо та вперто стиснула губи.

Не примусять мене, як би не хотіли.

- Соню, я тобі вже все сказав, - недоречно виявив свій характер тато. - Дочко, ти знаєш, я тебе дуже люблю, але цього разу буде так, як я сказав.

"Як мама сказала" гірко подумала я. Чомусь їй заманулося всією сім'єю вирушити на острови, а я тепер мушу страждати. І якщо раніше батько ніколи не тиснув на свою маленьку принцесу, на мене тобто, то зараз чомусь вирішив показати свою моральну силу.

- Тату, ти ж знаєш, що я більше люблю Іспанію, - я зробила ще одну спробу домовитися з батьком.

Про мою пристрасть до країни гарячих мачо та Далі він пречудово знав, але все ж таки безсоромно позбавляв мене зараз мого улюбленого місця відпочинку. А я, між іншим, там уже забронювала віллу.

- Соню, я тобі все сказав. Збирайся. Завтра вранці ми вилітаємо, - він вийшов із моєї кімнати, щільно зачинивши двері.

- Ось і вилітайте. Тільки без мене, - сказала я зло та стукнула кулаком по столу. Бідна рука відразу озвалася легким болем.

Я підхопилася з крісла, на якому сиділа до того, як тато прийшов до мене, щоб заявити про те, що змінювати свої плани заради мене він не буде. Підійшла до підвіконня, на якому покинула телефон, та взяла до рук мобільний пристрій.

Швидко розблокувала екран, махом відкрила контакти і зависла, не наважуючись набрати хоч один номер зі списку. При всій кількості моїх друзів і знайомих зараз не було жодної людини, яка б змогла мені допомогти. Точніше не так – не було жодного, хто захотів би посваритися з моїм татом.

А саме це я й збиралася зараз зробити – я збиралася вперше у житті піти проти авторитетного слова мого владного батька.

- Гаразд… - зітхнула я. – Значить, зробимо трохи інакше.

Витягла чемодан, покидала у нього для видимості якісь речі, які давним-давно не носила, застебнула застібку та поставила свій багаж біля дверей. Потім так само швидко витягла з гардеробної свій невеликий рюкзачок, склала туди все найцінніше, а також пару комплектів білизни, зубну пасту зі щіткою, гребінець та гаманець з картками. Сподіваюся, заблокувати їх у тата бажання не вистачить.

- На добраніч, - стрибнула в ліжко та загасила лампу на тумбі.

Вранці я насамперед прийняла душ (хто його знає, коли мені вдасться зробити це наступного разу), одягла зручні джинси та взула кросівки, підхопила рюкзачок, валізу залишивши водієві, і вирушила в їдальню.

- Доброго ранку! - привіталася дуже спокійно. Саме так я і віталася щоранку. Поцілувала в щічку маму, тата та сіла на своє місце.

Батьки перезирнулися.

- Софіє… - почав тато, але мама його перебила.

- Ти передумала, доню? - вона уважно подивилася на мене.

Я кивнула, сильно стиснувши під скатертиною кулаки. Мені зараз не можна було видати своє справжнє ставлення до цього питання. Вони повинні подумати, що я справді провела ніч за роздумами і дійшла висновку, що розумні мама й тато однозначно ліпше за мене знають, що буде краще для їхньої доньки.

- Я багато думала, - сказала саме те, що зараз від мене очікували, - і зрозуміла, що до Іспанії я зможу поїхати згодом. А зараз ми полетимо всією родиною, – спробувала посміхнутися. Сподіваюся, що моя посмішка зараз не була схожою на оскал.

- Я ж казав тобі, що у нас найрозумніша дочка, - з гордістю сказав тато мамі.

Та кивнула і розквітла. Напружений вираз на її обличчі змінився абсолютною легкістю.

- Давайте снідати, а то спізнимося, - вона зробила знак рукою, і нам одразу винесли їжу.

Поки ми снідали, водій уже зібрав усі валізи та відніс їх у машину. Нам тільки залишалося піднятися з-за столу та пересісти в автомобіль, щоб через деякий час вже заходити до ВІП-терміналу аеропорту.

- Тату, я відійду в туалет, - сказала на вушко тату, поки мама реєструвала нас. – Я дуже швидко. Ідіть у літак без мене, через пару хвилин я наздожену.

- Добре, Соню. Тільки швидко, - кивнув батько, який зараз нічого не підозрював.

"Ти навіть не уявляєш собі - як швидко", - подумала я та миттю рушила у бік туалетів. Потім повернулася та, переконавшись, що батьки вже йшли коридором, швидко побігла у бік виходу.

Кинувши пару слів робітниці аеропорту, що кричала мені, лишившись десь позаду, я збільшила швидкість. І вже за кілька хвилин вибігала з будівлі цього повітряного порту.

Зупинившись у тіні дерев, я намагалася перевести дух. Як я зараз була рада, що мій батько був не останньою людиною в цьому місті. Саме тому нам не потрібно було з'являтися в аеропорту завчасно, як це роблять звичайні люди. А ще квитки у нас куплені, як завжди, до першого класу, а там у кожного свій окремий номер. Коли побачать, що мене нема, літак уже встигне злетіти. А зупиняти заради мене цілу махину не будуть. Принаймні, я на це дуже сподіваюся.

Через невеликий проміжок часу я з задоволеною усмішкою проводила очима літак, що тільки-но злетів у повітря. А гнівне повідомлення від батька переконало мене, що мій план спрацював.

***

Усміхнувшись та помахавши залізному птаху, що полинув у повітря, я вирушила до банкомату. Адже для того, щоб повернутись до міста, мені треба було спіймати таксі. Сто років не знімала готівку та не робила б цього ще стільки ж, але жити в аеропорту я не збиралася.

- Соню, ти? – пролунав поряд зі мною знайомий голос.

Повернулась у бік звуку.

- Привіт, Віталіку, - розпливлася в задоволеній усмішці. Цього хлопця я була рада бачити.

- Ти тут як опинилася? Відлітаєш? – поцікавився Віталік. Перехопив у мене рюкзак, щоб донести до аеропорту.

- Ні, прилетіла, - збрехала, анітрохи не зніяковівши. - Тепер банкомат шукаю, щоб готівку зняти. До міста треба якось доїхати, – я розвела руками.

- Ходімо. Я на колесах, – кивнув Віталік у бік парковки. - Мені брат мав тачку тут залишити.

- Не відмовлюся, - я задоволено потупцяла за ним слідом. Ось тільки вже підійшовши до сріблястого автомобіля друга, загальмувала.