Вона не твоя

Розділ 4

Соня

 

- Почалося, - я закотила очі та одразу ж відчула, як напружився поряд зі мною Віталік.

Втім, «почалося» – це зовсім неправильне слово у цій ситуації. Знаючи Артура, це швидше - "продовжується".

Мій колишній все ще ніяк не міг змиритися з тим, що ми з ним більше не разом. І якщо, поки я була одна, до тісного спілкування з Віталіком, все обмежувалося лише підколами з обох боків, то зараз... навіть боюся уявити, що станеться.

- Соню, все буде гаразд, - тихо промовив тільки мені на вушко хлопець, трохи відсторонившись і розслабивши руки, що обіймали мене. Він акуратно відсунув мене від себе. Недалеко, але так, щоб я опинилася за його спиною.

Я розгублено переводила погляд зі свого колишнього на теперішнього хлопця. Хоча я навіть не знала, чи можна Віталіка називати своїм хлопцем, про це ми якось не встигли поговорити.

У будь-якій іншій ситуації я б вже першою лізла роздерти обличчя Артуру за те, що посмів порушити мою ідилію. А зараз... а зараз я слухняно лишилася на місці. Не знаю чому. Можливо, у мене просто закінчився словниковий запас (що саме по собі було неймовірною рідкістю), а можливо, я і справді вирішила послухатись чоловіка, що знаходився поруч зі мною.

- Я не зрозумів! - обурювався тим часом Артур, крокуючи ніби відомий птах у курнику. - Софія, - не звертаючи уваги на Віталіка, що стояв тут, цей хуліган дивився тільки на мене, - як ти могла мене проміняти на цього? - скривився та кивнув у бік мого хлопця, все ще не обдаровуючи його своєю королівською увагою.

- Сама не розумію, - мій рот не зміг промовчати, як би про це мене не просили жести Віталіка, - Артурррчик, - назвала колишнього найнеулюбнішою формою його імені. Це йому за «Софію», яку я теж,  до речі, не могла терпіти. І він це знав. - Може тому, що ти не річ, щоб тобою розмінюватися? - я скорчила задумливу мордочку, а всі навколо нас затихли. Навіть перестали стукати виделки по тарілках та звуку келихів не було чутно. Здавалося, що зараз навіть музика поза нашою ВІПкою зазвучала тихіше. - Або я помиляюсь?

- Софіє! - заревів Артур, намагаючись прорватися крізь ланцюг наших спільних друзів, які його зараз притримували.

- Що, Артурррчику? – я невинно закліпала віями.

Зізнаюся, абсолютно забула, що зараз між мною та цим балагуром крім хлопців, які утримували колишнього, перебував ще й Віталік. На своє виправдання можу сказати, що, коли я входжу в раж, вгамувати мене досить складно. Поки я не доб'юся свого або, як мінімум, не виговорюся, не вгамуюсь і не затихну. А зараз я дуже хотіла виговоритися. Наскільки ж набрид мені Артур, що мені було начхати, що наші звичайні перепалки виходили на новий рівень.

- Не виводь мене, Соню! - колишній пропалював мене своїми нереальними блакитними очима. Тими самими, на які я колись повелася, забувши про все на світі. На довго, правда, мене не вистачило - я впізнала Артура поближче, а потім одразу послала подалі.

- Вгамуйся вже, - я демонстративно обняла Віталіка зі спини та виразно подивилася на Лану. Давай, лялечко. Нині твій вихід.

Лана, яка давно сохла по Артуру, зрозуміла мене вірно та не захотіла втрачати свого шансу, миттю підскочила до мого колишнього і вперлася в нього своїм виразним декольте. Той, будучи звичайним представником сильної половини людства, звичайно ж звернув на окремі частини слабкої статі, що стояла перед ним, свій погляд. Іншими словами – він просто відволікся.

- Ходімо продовжимо, - я обійшла Віталіка та опинилася перед ним. Той уважно поглянув на мене. Я повела очі подалі. І ні, мені ні краплі не соромно, що влізла (як завжди...) вирішувати цей конфлікт замість нього.

Ілюзій, що тут мало статися, у Віталіка точно не було – ми крутилися в одному колі, і іноді з'ясовували стосунки з Артуром у всіх на очах. Але за виглядом мого хлопця я зрозуміла, що перегнула палку. Він явно збирався розібратися з моїм колишнім по-чоловічому.

Ось тільки бути слухняною, слухатись у всьому та ходити по струнці – це зовсім не моє. Я такою не була і ніколи не буду!

І якщо Віталік зараз цього не зрозуміє і не прийме, значить... ариведерчі, нам не по дорозі.

Я розвернулася в бік того місця, де ми щойно танцювали, краєм ока помітивши Лану, що вже висіла на Артурі. Щасливиця щось нашіптувала йому на вушко. Мабуть, її промови були настільки солодкими, що колишній навіть забув про мене.

- Лано, клас! - я показала красуні великий палець. - Тільки виделку йому в руки не давай, - підморгнула Артуру.

- Чого? - красуня навіть відволіклася від обходження предмета свого давнього обожнювання.

- Інакше здується твоя повітряна кулька, - я показала, як «зникає» її декольте. Не впевнена, що це відбудеться миттєво (я не експерт з імплантів), але мій жодного разу не «тонкий натяк»-тире-знущання силіконова Лана чудово зрозуміла.

Але замість того, щоб відповісти мені хоч щось, красуня поближче притягнула Артурчика до себе. От і добре. Хоча на якийсь час мозок колишнього буде зайнятий обробкою отриманої картинки.

Я ж пройшла далі та підійшла до скла, за яким біснувалася клубна юрба. Цікаво, чи Віталік іде зараз за мною, чи ні?

***

Вдивляючись у своє слабке відображення, я намагалася розгледіти хлопця, з яким приїхала сюди. Через якийсь час це мені набридло, і я перевела очі на танцпол. Безцільно водила поглядом сюди-туди, намагаючись вичепити хоч щось цікаве, але, як на зло, нічого екстраординарного внизу не відбувалося.

- Соню, - пролунав поруч зі мною тихий голос Віталіка, а я звернула увагу на те, що хлопець просто підійшов до скла, не обійняв, не торкнувся.

Зробила вигляд, що дуже захоплена картиною, що відкрилася мені. Демонстративно дивилася на пару перекачаних хлопців у центрі на перетині ниток стробоскопів.

- Я знаю, що ти мене чуєш, - продовжив як ні в чому не бувало Віталік. - У мене до тебе є пропозиція.

Моя брова піднялася вгору швидше, ніж я змогла якось ще відреагувати та подумки заткнути себе.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше