3

Був серпень. Сонце зазирало крізь лобове скло, заважало слідкувати за рухом. Водій, вже старий дядько Іван, тримався міцно за кермо. Його геть сива борода та каламутні очі були націлені вперед. Іван бачив русалок безліч разів та, попри всі балачки, лишився живий і у сповна розуму. Він не дуже любив говорити про це, але Назар та Настя, такі молоді та закохані, сповнені життєвої енергії та цікавості, розпитували його наче малі діти. Іван неохоче розказував, придивляючись до Настіних очей.

«Не очі, а небо, яке буває лише навесні»  – думав Іван, зазираючи у глибину дівочих очей, таких самих, які були в донечці, коли він бачив її в останнє…

Іван вперше за всі ці роки «туристичних подорожей Сиваським морем» засумнівався.

– Нема там нічого доброго, – невміло намагався старий відмовити молодят від подорожі.

– Ой, та не лякайте нас! Ми мандруємо вже стільки років і чого тільки не бачили. Повірте, ми як ніхто знаємо, на що здатні чутки, – відповіла дівчина.

– Ми не віримо у всілякі забобони, – додав Назар. Назар був високий і худий. Здавалось, що він постійно сердиться на когось тому і говорить мало та впевнено, але згодом ставало зрозумілим, що це така риса характеру – мовчати та морщити лоба.

– Ти хлопче, навіть й не уявляєш як помиляєшся… – Івану не сподобалась пуста впевненість юнака.

– Ми добре заплатимо, – тепер напевно Назар трохи сердився.

– Я знаю, хлопче, бо у всього є своя ціна.

Іван возив таких сміливих та дурних, як ці двоє, вже багато років. Спочатку такі подорожі були для нього єдиною надією на повернення до нормального життя. Він не міг змиритися з тою одинокістю, яка оточила його багато років тому ніби снігова королева льодом. Він днював та ночував на березі рожевого моря, благав його води, кричав, погрожував, жбурляв у нього каміння. Він й досі вірив в те, що зможе «відкупитися». Але кожного разу так і повертався один. Та одного дня, коли сиві волосся повністю атакували його безпорадну голову, він подивився у дзеркало та не впізнав у старому обличчі самого себе. Життя пішло від нього назавжди, лишивши  охочих до русалок приїжджих, старе тіло та не менш стару Судзукі.

– Скільки? – Назар був впевнений, що справа саме в грошах.

Іван подивився ще раз на Настю, глянув в її голубі очі. «Може то вона? Повернулась?» Сумніви з‘їдали Івана з середини:

– Та не потрібно воно вам.

– Скільки? – Назару хотілося відчути себе на висоті, нехай й коштом літнього чоловіка.

– Заправиш мені машину та й годі, решту заплатите морю, – здався старий. Іван вирішив не брати грошей з цих двох. Дівочі очі не дозволили.

«Напевно, здалося» – подумав Іван, сідаючи за кермо.

Вони їхали втрьох. В салоні відчувався дух тривалої подорожі: пахло кавою, копченою ковбасою та спітнілими тілами.

– А ви любите рибу? – Настя намагалася почати розмову, бо радіо вже пів години мовчало.

– Ненавиджу рибу.

– Чому? – спитала Настя, вона сиділа поруч з Іваном, фотографувала краєвиди та щось занотовувала у червоному записнику. Настрій в неї був бадьорий, не дивлячись на кількість годин, проведених сидячи на передньому сидінні старої Судзукі.

– Риба холодна і німа. В неї ніби й життю нема.

– А я люблю рибу, – жваво відказала дівчина та озирнулась на заднє сидіння на Назара.

– В тебе теж не ловить? – спитав він у дівчини, крутячи у руках смартфон.

– Так, немає зв‘язку, – Настя подивилась на телефон.

– Навігатор також не працює. Тут вже немає нічого окрім моря... – відповів Іван та подивився на дівчину.

Іван згадав, як вперше привіз доньку на море. Вона була напевно найщасливішою у всьому світі. Її посмішка світилася яскравіше за липневе сонце. Дружина Івана мастила маленькі дитячі плечики кремом від сонця, а мала одразу бігла до води й намагалася його змити. Іван спостерігав за веселими перегонами дружини та доньки та посміхався. Мала бігла до нього, застрибувала на руки, рятуючись від мами та дзвінко сміялась в саме вухо Івана. Який то був день…

– Невже ніхто не звернув уваги на поштовхи? Це правда? Так казали в новинах.

Іван одразу зрозумів, про що йшла мова.

– Люди вирішили, що це черговий викид газу.

– Газу?

– Ну так. Майже раз на пів року наш завод дресував населення тижневими евакуаціями. Людям набридло зриватися з місць. Місцева влада кидала копійки евакуйованим, а тих навіть на їжу не вистачало.

– А коли відчули перші поштовхи? Невже ніхто не зрозумів, що треба робити? – дивувалася Настя.

– Ніхто й не зрозумів, що то були поштовхи. Поштовхи, – хмикнув Іван, – Люди сховали худобу та запаслися водою, ото і вся евакуація. Ніхто навіть і подумати не міг, що таке можливо. Лише у підручниках читали про землетруси, але щоб таке у Криму та такої небаченої сили… 

– Південна трагедія, – підсумував Назар.

– Я б сказав, Світова трагедія, – відповів Іван.

– Ваша сім‘я теж загинула від землетрусу? – Настя дізналася від місцевих, що Іван вже давно живе один, вона все одно не змогла б не спитати.

– Ні, вони загинули в ДТП.