Глава 3

-Цікааааво, по якій системі вони визначили хто з нас з ким буде?- перебила тишу Оля,- І чому вони підійшли до нас? Ми ж взагалі під ідеали не скошуєм.

Після того, як Володя пішов, ми ще трохи поспорили з хлопцями, а після здерли з дивана капу й пішли до озера. Зараз ми сидимо і милуємось красою й кожна з нас думає про своє.

-Перше питання мені не цікаве, а ось друге в тему,- почала Настя,- Чому саме ми? Тільки наш стиль одягу вже примушує обходити нас стороною і переважно лівою.

-А чому тобі наш стиль не подобається?!- нахлюплено запитала Оля.

-Тому що ти ходиш як світлофор в найяскравішому, в найблискучічішо. Зате в Лізи сірий завжди в тренді. А в мене половина гардеробу ділові костюми... Тому, дівчата, я не знаю чому ми!

-Ай, та ну їх,- відмахнулась шатеночка,- будем через них собі голови парити. Давайте краще в озеро заліземо. Сьогодні жара!

Дівчина казала правду, хоча у права ввійшов жовтень, але погода хороша, сонце світить яскраво і гріє аж занадто.

-Ми ж без купальників,- нагадала я.

-Покупаємось в спідньому– на сонці швидко все висохне,- підтримала ідею Настя.

Через декілька хвилин, наш одяг лежав на капі, а ми хлюпались у воді. Я знаю цих двох день, але таке враження, що вічність. З ними легко і весело. Але досить одного кривого слова, як милі ангелочки перетворюються у фурії.

-А ви як визначились ким хочете стати?- запитала я, щоб розірвати нагнітаючу тишу.

-Я з дитинства хотіла стати юристом, а саме після того, як почала дивитись дитективи.

-А я пішла по татових стопах. Він в мене досить відомий архітектор. Спочатку всі надії були покладені на Влада, але як виявилось в нього були проблеми з кресленням, математикою і відчуттям стилю,- якось сумно почала Оля,- а ось мені все це передалось. Ось я вступила на архітектурний.

-Чому так сумно,- спитала я.

-До останього я хотіла бути лікарем– хірургом, але за тиждень до початку навчання піджала хвіст і збоягузила. Тато допоміг влаштуватись тут...

-Жалієш?- мені стало так сумно від історії Олі.

-Не сказала б. Будівлі– це мистецтво, а мистецтво ніколи не буває нудним. 

-Добре, що ти не стала лікарем. Ти доводиш всіх до нервового зриву лише бігаючи за ними з палками, а уяви що б було, як би зі скальпелем?- вирішила розрядити атмосферу Настя.

В неї це вийшло, ми всі почали реготати згадуючи вчорашню історію.

-А ти чому не стала актрисою?- спитала Оля.

-Батьки, вони були проти. Я в сім'ї одна, тато хороший фінансист, мама викладач в університеті. Вони були проти щоб їх дочка стала актрисулькою. Ми сильно посварилися і тоді я вперше засумнівалась у своїй мрії. Актрис багато, а відомими стають одиниці. І я вирішила піти туди, де б мені було цікаво й батьки не перешкоджали. Більше ніж історія мені подобалось Мистецтвознавство, але туди я не пішла принципіально– моя мама мистецтвознавець. Так я і опинилась на історичному факультеті, а оскільки в нашому приміщені, де я вчилась до цього, зараз капітальний ремонт, то нас перевели в головне приміщення університету. Тому ми з вами й познайомились.

-Ти б хотіла стати актрисою зараз?- запитала Настя.

-Ні, за три роки, я зрозуміла, що акторське мистецтво не для мене. 

Через годину, коли всі вже були сухі й одягнені, ми пішли в дім. Їсти хотілось страшно, тому прийдеться боротися за право на харчі.

Але в коридорі в самому домі, ми зупинилися й почали слухати хлопців:

-От зарази! Завести– завели, а дати– не дали. А зараз лежать собі на травичці майже голі й сміються,- по голосі, говорив Ярослав.

-Прибацані на всю голову, ще й всі три одночасно!- нарікав Віктор.

-Чому ж прибацані? Досить таки цікаві дівчата– з характером. З такими не знаєш, що вони придумають і натворять в наступну хвилину,- почули ми слова Володі.

-Що є, то є. Я думав буде гаряча нічка,- розказував Яр,- обняв її, а вона як давай матюкатись. Я багато чого про себе взнав нового, та що там, я слів новеньких понабирався!

Я глянула на Настю. Вона слухала з одною піднятою бровою і наглою усмішкою. Ні грама сорому.

-Ой, бідний знайшовся! Мені вчора чуть в голову вазою не завалили! В міліметрі біля мене пролетіла! Думав, що вже все– копита відкину.

Після випалу Віктора хлопці голосно засміялись. Оля ж біля нас тихенько хмикнула, залишившись задоволеною собою.

-Що не кажи, але ми хоть до спальні дійшли!- заржав Ярослав,- Володя півночі по лісі бігав у пошуках свого ліліпута!

Ось за ліліпута стало обідно! Тому якось сором сам зник, лишивши замість себе злорадство.

Хлопець тихо засміявся й відповів:

-За дівчину розпереживався, якщо її подруги себе в обіду не дадуть, то вона маленька, худенька й сама в лісі. Але коли побачив її сплячою під ялинкою, зрозумів, що замахався. 

Хлопці ржали як коні.

-Герой!- викрикнув Ярослав.

-Ей, як ви дивитест на те, що зробити парі?- хитро запропонував Віктор,- дівчата з характерами, добиватись буде важко. Хто перший доб'ється дівчини– переможець!

Ми з дівчатами переглянулись одночасно й ще уважніше почали слухати.

-Умови?

-Та, хто перша признається в кохані принесе перемогу!- запропонував Віктор,- Той, хто останній це зробить, або не зможе взагалі добитися признання, запрошує на побачення татову секретаршу.

-То та, що Віра Миронівна?- перепитав Володя.

-То та, що важить біля 130 кг?- спитав Ярослав.

-Ага!

-Я в ділі, а ти Вов?- сказав Дракула.

Після декількох секунд я почула відповідь:

-Ну давайте попробуєм, але граємо на час. Місяць– стільки хватить?

Хлопці погодились.

Ми ж в свою чергу забули що хочемо їсти і нервово вийшли з хати.

Знову сівши на березі озера кожна нервово думала про помсту. Подумати тільки! Поспорити на нас! Добре я, буду просто оминати й не звертати уваги, а дівчата ж будуть мстити! І не просто мстити, а знущатися і довго виїдати мозги.

-Оля, не мовчи! Мені стає страшно коли ти не говоришиш!- висказала свою думку я.