Воїни Світла

– Лелю-ю, прокидайся, – прошепотів ласкавий чоловічий голос.

Вона промугикала щось нерозбірливе і відмахнулася від надокучливого гостя.

– Лелю, вже час, – гість виявився непристойно надокучливим. – Лелю, – покликав знову і торкнувся холодними пальцями її блідої щоки.

– Відчепися, ще так рано. Дай-но поспати, – буркнула у відповідь дівчина й повернулася до гостя спиною.

– Не рано, саме час, красуне, – ніжно прошепотів чоловік. Приліг поруч і обійняв дівчину. Торкнувся губами її потилиці. – Я тобі подарунок приготував. Зачекався, поки ти спала. Хочу, щоб ти поглянула.

Леля приречено зітхнула. Не дасть же спокою. Відкинула руку чоловіка зі своєї талії, підвелася. Потягнулася. Здавалося, Зима ще у розквіті, холодом так і віє звідусіль. Хочеться закутатися в ковдру і далі спати, аж поки не настане її час.

– Весна хоч почалася? – запитала Леля, накидаючи на себе пошарпане вбрання й не озираючись на чоловіка.

Ну от, справді ще рано. Її завжди таке ошатне зелене плаття зараз бліде, з жовтизною, а місцями з сірими брудними плямами. Отже, ще Осінь, або ж Зима була не в настрої й видалася теплою та дощовою.

Гість голосно розсміявся на її запитання.

– Лелю, ну як без тебе може початися весна, якщо ти і є нею? Тому я й розбудив тебе. Забарилася ти, люба. Виходь, приймай дарунки.

– А що, люди вже почали підносити мені дари? – блиснула сяйнистим поглядом Леля, озирнувшись на гостя. Застебнула останній ґудзик сукні. Ще раз зітхнула. Треба щось робити з вбранням. Негоже Весні пошарпаній у світ виходити. До дзеркала підійшла. Губи підтиснула невдоволено. – Чому ж тоді я така бліда? І сукня моя на лахміття схожа? Невже люди на мене не чекають? – насупилася. – Хіба їм холод нині більше до вподоби?

– Знову ти про людей, – процідив крізь зуби гість. – Тільки про них і думаєш. Я дев'ять місяців тебе не бачив, тільки про тебе і думав, а в тебе на думці – люди, – з відразою виплюнув останнє слово.

– Звісно! – обернулася до чоловіка, вперши руки в боки. – Пек, ти чудово знаєш, що люди для мене на першому місці. Я дарую їм тепло, відродження природи, допомагаю з врожаєм, а вони мені дякують, люблять мене і тільки тому я досі живу. Без цього – я так само смертна і вразлива, як і люди, – пояснила вічно юна богиня очевидне своєму гостю.

Пек, зціпивши зуби, промовчав. За мить його обличчя пом'якшало, навіть усмішка з'явилася. Шкода, що Леля не помітила, наскільки ця усмішка хижа.

– Звісно знаю, люба Леле. От тільки ти забуваєш, що моєї сили вистачило б, щоб ти так само жила вічно. І не треба було б на віру невдячних людців сподіватися, і по дев'ять місяців чекати, поки вони згадають про тебе.

– Ой, годі тобі, Пек. Ці три місяці щороку – варті того, щоб почекати. А жити вічно в твоєму похмурому царстві – це не для мене. Тим паче у нас із сестрами домовленість – кожній по три місяці в році. Все по-чесному і для сестер не шкода.

Ще раз скептично оглянувши себе, Леля розправила плечі. Нічого, ось зараз вона повернеться до матінки-Лади, на землі рідні. Шепне братику-Даждьбогу, щоб засяяв яскравіше. Люди зрадіють сонечку, усміхнуться, і її вбрання знову засяє яскравим смарагдовим кольором, на щоках рум'янець з'явиться, шкіра набуде живого пшеничного відтінку, а у волоссі бірюза переливами морськими заграє.

– Я готова, – скинувши гордо підборіддя, Леля царською ходою рушила до виходу зі своєї обителі. На вустах ледь помітна усмішка грає, в очах блищить передчуття. Ще трішки – і вона буде вдома, серед людей, тепло і любов їм даруватиме, турботою огорне.

– Стривай, – Пек миттю наздогнав її. Підхопивши бліду тендітну долоньку, зупинив дівчину-Весну. – Лелю, – їй довелося озирнутися. Зустрівшись з потемнілим поглядом гостя, вона нахмурилася. В глибині його чорних зіниць багряний зачаївся. – Пам'ятаєш, я тебе заміж кликав?

Леля ще більше нахмурилася. Звісно пам'ятає. Пек щороку її заміж кличе. А вона щороку йому відмовляє. Щось у ньому є таке лячне, що відвертає. І царство його таке похмуре, що аж сироти шкірою. І сам він похмурий. А їй сонце і зелень потрібні, а ще блакить небесна і шум хвиль морських, щебет пташок і гомін людських голосів. А не стогони болю, плач і вічна темрява. Не може вона розділити вічність з Пеком. Тільки не в його світі.

Проте добра і щира Леля жаліла Пека. Відмовляла, але не проганяла. Сподівалася, що зможе допомогти Пеку, якось вплинути на нього, перевиховати, чи що.

– Пам'ятаю. Але…

– Тихо, – притуливши пальця до її губ, Пек наблизився. Окинувши обличчя дівчини жадібним поглядом, обійняв і притиснув до себе міцно. – Я знаю, що ти скажеш, Лелю моя вперта. Та цього разу ти не зможеш мені відмовити. Цього разу дари для тебе – від мене.

Невже щось збагнув? Невже змінився похмурий і жорстокий бог війни?

Леля з цікавістю спостерігала, як Пек пожирає її очима. Сама ж приховала свою нетерплячку, зберігаючи незворушність. Подарунків від бога похмурого Пекла вона ще не отримувала. Цікаво, що ж такого він міг вигадати, щоб спокусити Весну?

– Що ж, ходімо, – прибравши руку Пека від свого обличчя, мовила Леля. – Покажеш, що ти мені за дари підготував.

***

За мить, тримаючи красуню-Весну за руку, Пек, древній бог Пекла і війни, підступний і жорстокий, з самовдоволеною посмішкою ступив на землю.

Холодно.

Як же холодно.

І порожньо. Наче й зовсім не на землю квітучу ступила, а в царстві Пека опинилася.

– Що це?.. – обхопивши себе за плечі, прошепотіла розгублена Леля.

Розфокусованим поглядом Весна намагалася зібрати вихоплені очима деталі в єдину картинку. Але серце відмовлялося сприймати реальність. Розум не вірив, що це може бути правдою. В очах стояли сльози, заважаючи побачити те, що й так уже збагнула.

Її рідна земля знищена. Замість зораних полів – вигоріла земля. Замість усміхнених людей біля своїх домівок – руїни, брухт і поруч тіла. Крики болю померлих увірвалися в її свідомість. Їм боляче, досі боляче, душі спокій віднайти не можуть, мучаться неприкаяні. Діти-примари блукають вулицями, сотні душ стогнуть під завалами, виють у відчаї, замкнені в пастці.