Вовче прокляття

Розділ 1. Мовчання

Олександр Хмельницький,

серпень 1999 рік

За вікном автомобіля на фоні заходу сонця змінювались незнайомі пейзажі. Рання осінь уже завітала в цей край, хоча на календарі все ще було літо. Ліс ряснів фарбами, яскравими та розмитими плямами, що іноді змінювались на занедбані сільські хати обабіч траси. Ми їхали уже довго, пейзажі все мінялись, але тільки в теплих фарбах сонця, що заходило, огортало глухий і холодний ліс, було якесь чарівне відчуття затишку і тепла. Наче щось холодне, лячне, на перший погляд, обнімає своїми проміннями останнє літнє сонце. Спостерігати за цим чомусь було одночасно некомфортно і затишно. Наче це не всього лиш яскраві плями у світлі вечірнього сонця, а сторонній всесвіт схований від моєї сірої реальності за тим вікном. Всесвіт, частиною якого я не маю права стати.

– Коханий, тобі не здається, що з нас уже достатньо? – жінка на передньому сидінні попробувала привернути увагу водія. Вона накрила його руку, зморщену від старості та давніх мозолів, своєю – молодою, білосніжною, як у пані, що ні дня цими руками не працювала. В цьому жесті не було тепла, чи любові. З таким же успіхом, вона могла щолкати пальцями перед його лицем, наче підзиваючи офіціанта в ресторані.

– Про що ти, кохана? – трохи незграбно зіграв здивування чоловік, акуратно позбавившись такої неочікуваної «ласки».

– Про нього, –  вона перейшла на зміїний шепіт, оглядаючись назад.

Наші погляди зустрілись, вона поспішно відвернулась до вікна, тяжко видихнула. Боїться дивитись мені в очі, всі бояться, та цей страх не діє на те, що вона говорить далі.

– Ти хоч розумієш, що та бабця його останній шанс?! – шипіть не гірше чим змія, вдивляючись в дзеркало заднього виду, але так щоб знову не зустрітись зі мною поглядом. – Я не збираюсь більше це терпіти!

Під словом «цим» вона мала на увазі мене, подібне нікому в цій машині не потрібно роз'ясняти. Напевне їй морально легше виговорити «це», чим промовити – племінник. Вона так проводить між нами межу, відмовляючись бачити в мені не тільки родича, але й людину, чи тим паче дитину, якою я являюсь хоча б з юридичної точки зору. Чомусь така її поведінка навіть мене злить, я її розумію. Розумію тому, що десь всередині мене існує саме нечоловіче і хиже «це». Воно вже давно вгатило свої кігті в мою душу, розідрало її на шматки й лишило нутрощі звисати огидними шматками м’яса, без шансу вилікуватись. Мені теж прийшлось провести між мною і «цим» межу, щоб не збожеволіти, зробити хоча б вигляд, що ми не одне і теж. «Це» хоче, щоб його випустили, звільнили від тяготи цього слабого тіла, дарували свободу, на яку я ніколи не піду, бо боюсь. Надто небезпечне «це», безконтрольне, вільне. Надто страшно знову пережити той майже забутий жах, від скоєного не мною, але моїми руками. Хоча, мабуть, то були не руки, а лапи?

– Ніно, що ти таке говориш?! – водій прикрикнув на жінку, чого сам від себе не очікував, та все одно продовжив її поносити, та тихіше, шепочучи. – Він ще дитина, мій племінник, син мого брата. В решті решт, у нього більше нікого немає, крім нас.

Чоловік відвернувся від дороги й обернувся до мене, чудово розуміючи, що я чув кожне їх слово. Його густі брови смішно зійшлись, як дах маленької хатки. Вуйко Ігор зовні схожий на мого  батька: голубі добрі очі, мохнаті вуса і коротка стрижка, щоб лисину не так було помітно. На скронях сивина, вона там появилась там після смерті мого батька – його меншого брата. З того часу я часто бачу на його обличчі цей самий вираз, що так й кричить про вину, яку він відчуває. В останні дні цей вираз все не сходить з його лиця, що означає наближення неминучого. Ця поїздка остання, зовсім скоро вони попрощаються зі мною: може здадуть в інтернат, чи відправлять за кордон? Не знаю, мені уже байдуже, тільки «це» залишиться зі мною назавжди.

Якщо вуйку мене жаль, то Ніні – ні. Жінка вуйка Ігоря зовсім інша, молодша від нього років на п'ятнадцять, ще відносно молода, тому возитись зі мною у неї бажання нема. Вони з дядьком уже років п’ять одруженні, але дітей немає. Напевно їй ще рано, звісно якщо вона насправді планує їх завести, з її то любов’ю тратити весь свій час і гроші дяді на власну красу та інші свої безглузді задоволення. Та хто я такий, щоб її в цьому звинувачувати? Коли не стало моїх батьків, вуйко Ігор не питав її, чи хоче вона, щоб я жив з ними, а зразу привіз і їх дім. Напевно він так вчинив тому, що її відповідь була очевидна. Він розраховував, що з часом ми привикнемо один до одного, та він не врахував те, що сам цього не захоче. З кожним днем його рішення позбутись від мене було все очевиднішим, я розумів це по його погляду, словам, навіть запаху і головне з прагнення вилікувати мене, хоча ми всі знаємо, що це неможливо, тому що я не хворий.

– Не бери в голову, – говорив він мені, а в очах така вина і сором, що самому дивитись на нього боляче. – Все буде добре!

– Чого ти до нього говориш? – тітка Ніна кинула на мене ще один неприязний погляд. – Він все одно не відповість. Ні слова не сказав з того самого дня, як його батьки померли. Найшов кого заспокоювати, мене б краще заспокоїв!

– Та тебе тільки могила заспокоїть, – огризнувся дядько.

– Що ти сказав?! – крикнула тітка так, що в вухах задзвеніло.

– Нічого, кохана, нічого, – нахмурився чоловік, прикусивши губу.

– Носишся з ним як з писаною торбою! – огризнулась жінка, не даючи просто припинити цю неприємну розмову. – Він якийсь… дивний.

– Я б на тебе подивився, якби в вісім років на твоїх очах дикі звірі загризли твоїх батьків! Нічого дивного, що дитина посиділа і втратила мову від жаху. Таке пережив, слів просто нема. А ти… таке вражання, що тобі, кохана, невідомо, що таке співчуття!




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше