Розділ I Народжена в сорочці

                                                                                                                    Ниточка доведе до клубочка

                                                                                                                    українська приказка
 

- Мене хочуть вбити! Допоможіть, Леоніде Матвійовичу!- з такими словами до кабінету інспектора зайшла схвильована Ольга Кулик. Повні вуста дещо тремтіли від сильного хвилювання.

- Олю, будь ласка, заспокойся і розкажи мені, що ж таке трапилось. – сказав Леонід Матвійович, запрошуючи жестом присісти дівчину.

Інспектор був широкоплечим чоловіком 50-ти років, мав відкрите обличчя квадратної форми з сірими розумними очима, густими бровами та сивими вусами. Скроні Леоніда Матвійовича теж вкривала сивина. Він народився і виріс в селі Жуки, все життя працював в ньому спочатку дільничим, а зараз - інспектором, тому добре знав покійного тата Олі Михайла. Ба навіть більше - вони товаришували. Леонід Матвійович був одруженим чоловіком та мав двоє синів. Старший син Петро пішов по стопах батька та працював у Львові слідчим у Сихівському відділку поліції Львова, молодший син Богдан навчався в школі в десятому класі.

Відвідувачка присіла перед інспектором на стілець, що стояв біля столу, і почала свою розповідь. Чоловік запропонував їй стакан води. П’ючи воду, дівчина обвела поглядом кімнату, яка являла собою невелике прямокутне приміщення з пофарбованими у жовтий колір стінами, столом біля вікна, декількома стільцями, шафою для паперів. На вікнах висіли зелені однотонні штори з цупкої тканини. В одному ж з кутів кабінету стояв вішак для верхнього одягу.

Дівчина розповіла Леоніду Матвійовичу про небезпечну пригоду біля клубу. Той вислухав все уважно і сказав:

- Олю, я за тебе хвилююсь. Це перший такий випадок? Чи колись траплялось щось подібне?

- Це вже не вперше відбувається щось незрозуміле.- тихо сказала дівчина.- Спочатку я думала, що це просто випадковість, але потім декілька днів тому прийшов лист з погрозами, а сьогодні я мало не загинула. Думаю, що мене хочуть вбити.

- Розкажи мені про всі ці випадки.- попрохав інспектор.

- Перший випадок стався під час поїздки з коліжанками Оксаною Якимів та Світланою Когут до Тернополя. Гуляючи містом і милуючись його пам’ятками, ми вирішили відвідати Тернопільський обласний художній музей, де проходила виставка Андрія Наконечного, українського художника-неовізаниста, якого в Кракові називали «український Леонардо». Проходячи по залу музею я раптом помітила, що збоку від мене почала падати велика ваза з квітами. Я ледь встигла відскочити. Дівчата підбігли до мене та почали запитувати, що ж сталося. Я тоді не надала значення цьому випадку.

- Коли ж трапились інші випадки, Олю?- запитав інспектор, щось записуючи у блокнот.

- Інший випадок стався зі мною зовсім недавно, коли я їхала з Києва на літні канікули додому. Я стояла на пероні, чекаючи на потяг, який вже наближався до перону. Навкруги було багато людей, зокрема студентів, що їхали з навчання додому на канікули. Раптом я відчула, що хтось мене сильно штовхнув в сторону колії. Мені пощастило, і я не впала вниз, інакше б ми б зараз з Вами не розмовляли.- невесело посміхнулась Оля.

- А що з листом з погрозами, про який мені ти розповідала?

- Лист надіслали мені декілька днів тому. Адресат невідомий. В листі було написано: «Стрежись, стерво, на тебе чекає біда. Ти заплатиш за все». Всі літери були вирізані з газет та приклеєні до паперу формату А4.

- Це погано, що немає адресату. Я планую відкрити справу, тому заберу лист як речовий доказ. Завтра вранці принесеш мені його.- сказав інспектор.

- Добре.- сказала дівчина.

- Чому ж ти мені раніше все це не розповідала?- з докором запитав Леонід Матвійович.- Тебе ж могли вбити. Ти народилась в сорочці, доню.

- Напевно, що в сорочці.- невесело посміхнулась дівчина інспектору.- Я вже жалкую про те, що не розповіла Вам.- винувато сказала дівчина.- Просто я не була впевнена, що це були замахи. Але після отримання листа з погрозами і сьогоднішнього випадку, я вже впевнена в цьому.

- Добре, що ти звернулась до мене. Я негайно займусь цією справою.- сказав інспектор.- Але давай тепер поговоримо про тебе, твої успіхи в навчанні.- промовив чоловік, змінюючи тему. – Чув ти стала Міс Університет в цьому році?

- Так.- скромно відповіла дівчина.

- Ти заслужила на це. Виросла дуже файною дівчиною. Вся в маму.

Оля мовчки усміхнулась сумною посмішкою.

- Як успіхи у навчанні?- поспішив змінити тему розмови інспектор, знаючи, що дівчина досі сильно сумує за батьками.

- На весняній сесії здала всі екзамени на відмінно, навчання мені дуже подобається - викладачі цікаво розповідають матеріал, є декілька подружок.

- Он як! Ти така молодець, Олю. Краща дівка на селі.- пожартував Леонід Матвійович.

- Таке скажете.- засміялась Оля.- Добре, піду я. Рада була Вас бачити.

- І я тебе. Будь обережна.- сказав на прощання інспектор.- Справа дуже серйозна. Якщо щось станеться, то телефонуй, мій номер телефону в тебе є. Обіцяєш?

- Добре, обіцяю.- сказала дівчина.- До завтра!- попрощалась Оля.

- Бувай!- відповів інспектор, проводжаючи поглядом дівчину, що саме виходила з кабінету.