Розділ IV З сусідом дружи, а тин городи

                                                                                    Козла бійся спереду, коня – ззаду, а лиху людину – з

                                                                                     обох боків

                                                                                     українська приказка
 

Наступного дня у Ольги було аж два відвідувача. Спочатку до дівчини завітала подружка Світлана близько 12-ї години дня. Привітавшись, дівчина пройшла до вітальні. Оля запропонувала Свєті присісти, а сама пішла на кухню зварити кави. Через хвилин десять, господиня дому поставила перед гостею чашку ароматної кави з вершками та домашнє вівсяне печиво, яке дівчина спекла власноруч. Сама ж Оля не любила каву, тому зробила собі ароматний трав’яний чай.

- Ну, розказуй, як ти? Вже трошки відійшла від смерті вуйни Галини?-запитала Світлана, відпиваючи каву з чашки.

- Та як тобі сказати, трохи наче відійшла, але все одно ще дуже переживаю.- відповіла Оля подрузі.

- Тебе можна зрозуміти. Це дійсно страшно знайти рідну людину мертвою на підлозі.

- Так, і ворогові не побажаєш. А що в селі нового?

- Та є дещо. Хоч настрій тобі підійму.

- Ну, то розказуй. Мені це зараз якраз і потрібно.- промовила Оля.

- Отож слухай.- сказала Свєта.- Неподалік мене, як ти знаєш живуть Василь Мельник і його кум Микола Гунька. Вчора сталась подія в стилі кайдашевої сім’ї. Прямо і сміх, і гріх. У Василя Мельника на днях хтось вкрав в’єнамського кабанчика. Про це наш сусід жалівся односельчанам в магазині. І ось вчора, проходячи біля двору Миколи Гуньки, наш Володька Мазурик побачив на подвір’ї в’єтнамського кабанчика. Оскільки в нашому селі всі знають, що таких свиней тримає лише Вася Мельник, Мазурик зрозумів що до чого. Він швиденько пішов до Василя і розказав йому про побачене. Недовго думаючи, Мельник взяв вила і побіг до свого кума Гуньки. Той саме був у дворі.

- А що ж це Ви, куме, взагалі совісті не маєте?- гнівно запитав Василь.

- Чому не маю? Маю. Це наклеп.- сказав Микола.

З-за забору було видно голови сусідів, яким було цікаво як розвиватимуться події далі.

- То маєте кажете? А як же Ви поясните той факт, що на Вашому подвір’ї недавно бачили мого вкраденого в’єтнамського кабанчика?

- Та то брехня, куме.

- Ні не брехня, Володька Мазурик бачив. Ви, куме, добрий баранчик, да по-вовчому виєте.

- А Ви, шановний куме, не виєте? А хто з моєю Ганькою обіймався, коли я не бачив? А? Мовчите, правильно робите, бо сказати нічого.

- Та Ваша Ганька сама на мені повисла.

- Брехня, моя жінка не така.

- Така, така. А Ви робіть же би сте мали, куме, а чужого не чіпайте.

- Тільки після Вас. Щоб я Вас біля моєї Ганьки більше не видів. Шляк би тебе трафив!

- Що? Та я тебе зараз…- сказав Василь і побіг до Миколи з вилами.

- Йой, рятуйте, люди добрі!- з цими словами Гунька кинувся до хати. Василь побіг за ним. Більше односельчани нічого не бачили лише чули крики обох чоловіків. Хтось вже покликав інспектора Леоніда Матвійовича, який прийшов якраз вчасно, зайшов у хату та розняв обох розлючених сусідів. Бідна Ганька забилась у куток і тихо за всім спостерігала, вирячивши очі від жаху. Але все обійшлося, кабанчика віддали законному власнику, а Василь заприсягся Миколі, що більше до Ганьки ні ногою. Вася Мельник вирішив не писати заяву на кума, бо розумів, що і він винен перед Миколою. Оскільки дивитись більше не було на що, спостерігачі почали розходитись кожен у своїх справах, згадавши що і корова не доєна, і кози не нагодовані, і курям треба дати зерна.

Оля не змогла стриматись, і навіть іноді сміялась з горе-сусідів.

- Дякую, Свєт, хоч настрій підняла.- сказала вона.

- Та нема за що. Я сама сміялась, коли почула цю історію. Володька Мазурик розповідав ще цікавіше. Ти ж його знаєш.

- Знаю.- сказала Оля.- Мазурик ще той кадр. Від вершка два горшка, але з харизмою. До того ж ще є добрим оповідачем.

- Згодна з тобою, Олю. Ну, то я вже мабуть піду. Бо ще обіцяла матері зайти до бабусі Люби, щоб допомогти по господарству.

- О, молодець. Бабі Любі привіт!

- Добре, передам.- сказала Світлана, виходячи з дому.- Бувай!

- Нехай щастить!- сказала Оля.

Відчиняючи хвіртку, Світлана наштовхнулась на ще одного гостя, який саме збирався заходити до двору. Це був Костя. Кого-кого, але його ніхто з дівчат не очікував тут побачити.

- Дівчата, привіт!- весело сказав Костя.

На мить в очах Світлани промайнула злість, хоча Костя подумав, що може йому це здалось.

-Привіт!- привітались і дівчата.

- А я до тебе, Олю, у справі.- сказав Костя, звертаючись до дівчини.

- Добре, побігла я. Мені ще до бабусі треба зайти. Па-па!- сказала Свєта і швидко пішла геть, гордо тримаючи голову.

Оля ж була дуже рада візиту Кості, але ретельно це приховувала, тому просто посміхнулась і запросила гостя до хати. Зайшовши до вітальні, Оля запропонувала Кості сісти на диван та запитала:

- Костя, Вам каву чи чай?

- Чай, я не люблю каву.- сказав Костянтин.

- Я теж.- посміхнулась йому Оля і пішла заварювати чай.

Повернувшись до кімнати з двома чашками духмяного чаю, дівчина сказала:

- Ви казали, що прийшли до мене у справі. Я Вас уважно слухаю.

- Інспектор розказав мені про замахи на Вас і про надісланий лист з погрозами. Олю, я вирішив допомогти йому розкрити цю справу.

- Ви? Допомогти?- здивовано запитала дівчина.- Але чому? Ви ж у відпустці наскільки мені відомо.

- Так, я приїхав у село на місяць, тому що давно не бачив вуйну з сестрою. Допомогти я виріши, бо бачу, що справа дуже серйозна, Ви можете постраждати. До того ж такі справи - це мій профіль, адже я працюю слідчим в управлінні поліції міста Києва.

- Дякую Вам.- сказала Оля, відчуваючи як швидко б’ється її серце.