Вовкулаки з Промзони

Щоразу, коли я чую «голодний як вовк», у мене по спині проходять мурашки. Пам'ятаю, з чим мені довелося зіткнутися в покинутій промисловій зоні рідного міста кілька років тому. Ці спогади досі виринають у пам’яті та розбурхують уяву. Треба визнати, що ми з друзями були недостатньо обережні. Ми не звертали особливої уваги на погані передчуття та тривожні знаки. Зрештою, ми за це дорого заплатили. Сам факт того, що не всі ми померли, був справжнім дивом. Чесно кажучи, ми цього не заслужили.

Того дня ми святкували закінчення великого та складного проєкту. Наш керівник та сисадмін поїхали одразу додому до родин, а нам побажали гарно розважитися, поки ми молоді та вільні. Ми —  це весь наш відділ тестування програмного забезпечення. Причому юзабіліті там був лише я, а решта —  тестер Марина, дизайнер Заріна, інженер Філіп Синельник, також відомий як Синій Філ, великий любитель та поціновувач кіно, який забезпечував всю фірму фільмами з дівіді дисків, та двоє програмістів  —  Сашко Чорний та Андрій Білий. Тобто, чотири хлопці та дві дівчини. Два роки ми працювали самі, у суто чоловічому колективі. Але директор вирішив покращити гендерну квоту фірми та додав нам двох дівчат-студенток, які навчалися заочно у Політеху. 

Спочатку хлопці обурилися, бо при них вже не можна було лаятися та розповідати сороміцькі анекдоти, проте скоро виявилося, що в цьому плані ці дівчата були здатні заткнути нас за пояс. Пити пиво вони теж полюбляли, отже ще два "пацани з цицьками", як сказав про них Філ, не були зайвими. До цього досить несподіваного поповнення нашого колективу я почувався білою вороною, бо був тут єдиним гуманітарієм, майже не лаявся, та й пиво не дуже й полюбляв. 

У нас була традиція —  щоп'ятниці відвідувати новий бар, піцерію або ресторан всім колективом, довіряючи вибір "генератору випадкового вибору", дармовису для ключів у формі пляшки з пивом. Цього разу "чарівна пляшка" вказала на карті точку, де ми ще ніколи не бували. Там розташовувався ресторан східної кухні з дуже складною назвою, яку не кожен зможе навіть вимовити. Щоб відшукати ресторан, ми довго їхали маршруткою, а потім десь пів години кружляли між будівельними майданчиками. Мене одразу насторожило місце розташування цього закладу. З одного боку були будівельні майданчики: тут зносили історичні будівлі та зводили багатоповерхових монстрів зі скла і бетону. З другого боку розташовувалася занедбана промзона з бараками середини минулого століття. Ресторан працював у наполовину покинутій будівлі: вікна на другому поверсі були забиті. Відвідувачів було небагато, а персонал не відрізнявся привітністю. Офіціантка з втомленим обличчям мовчки прийняла замовлення й зникла на кухні. Поки ми чекали на замовлення, від нудьги розглядали оточення. Внутрішнє начиння відрізнялося кітчем: середньоазійські килими, опудала різних тварин —  від голів тигра та сайгака до фазанів та сов. Підлогу вкривала перська мозаїка з психоделічними візерунками.

— Просто палац Кублай-Хана, —  зауважив Андрій Білий. —  Така сама претензія на розкіш та дика суміш всього.

— Так, якась кричуща еклектика, —  погодився з ним Сашко Чорний.

Нарешті, десь через годину очікування, нам принесли типові страви середньоазійської кухні: плов, кебаби та солодощі, назви яких я не знав. Але не встигли ми все з'їсти, як до нас підійшла офіціантка та повідомила, що заклад закривається. Я зі здивуванням глянув на годинник: було вже пів на дванадцяту. Офіціантка дозволила нам забрати залишки їжі з собою. Поки ми все складали, до ресторану під'їхав великий чорний джип. З нього вийшов смаглявий господар закладу і з сильним акцентом закликав персонал швидше збиратися, бо сьогодні повний місяць. Офіціантка, бармен і кухар заметушилися, збираючи свої речі та перевдяглися. Нас поспішно випхали на вулицю, замкнули двері, а всі працівники сіли в машину господаря.

— А нічого собі у них тут розвезення, —  хмикнув Сашко. —  Хотів би я так на роботі.

— Щось дивно, що сам господар забирає персонал з роботи. Щось тут не так. І що він там казав про повний місяць? —  задумався Філ.

Ми перезирнулися. Джип заревів, різко зірвався з місця та зник у темряві. Ми залишилися самі.

—  Викликаємо таксі, —  сказав Андрій і чортихнувся, —  зв'язку нема!

—  Тоді пішли на перехрестя. Там зв'язок був, я ще мамі дзвонив, —  згадав я.

Всі погодилися. Знову довелося покружляти між парканами, поки ми дісталися перехрестя. Але й це нам не допомогло. Після серії викликів все, що ми змогли отримати, це СМС повідомлення «Немає машини у вашому районі».

—  Сюди ніхто не хоче їхати, —  роздратовано вимовив Філ. – Цікаво знати, чому?

—  А ви на дорогу цю подивіться, —  сказав Андрій. —  наче після війни. Ніби Мессершмідт розбомбив. Хто ж сюди поїде? Невигідно, та ще й небезпечно. Вони краще з вокзалу якогось простачка візьмуть за подвійним тарифом.

— Оце попали ми в діру, —  вигукнула Марина. —  Наступного разу я буду крутити пляшечку, бо в тебе, Дмитрику, рука важка. Куди не ткнеш, всюди дупа!

— Та помовч! —  обурився я. —  Згадай, як ми потрапили в ресторан індійської кухні. Потім два літри квасу випили, і все одно пекло.

— Так хто тобі лікар? Міг не їсти!

— А як же не їсти, коли всі їдять?

Отак сперечаючись, ми пішли в бік зупинки. Аж раптом із— за повороту вилетіла вантажівка і понеслася на нас з величезною швидкістю. Я перший її побачив і голосно закричав. Хлопці кинулися на узбіччя. Андрій схопив за комір Марину, а Заріна застигла на дорозі, витріщившись на машину. Все сталося за лічені секунди. Я штовхнув дівчину, збивши її з ніг в бік узбіччя, і сам впав, та випадково навалився зверху. Машина пронеслася повз нас у кількох  сантиметрах. Я мигцем помітив, що водій їхав, замруживши очі і підспівуючи пісні з динаміку, і навіть не дивився на дорогу. Я хотів вилаяти Заріну за її сповільнену реакцію, але вона оговталася і заліпила мені кілька ляпасів.