Частина друга. Навіжена в бірюзових туфлях

Людина пізнає себе не в думці, але діючи.

Йоганн Вольфганг фон Гете

Невеличка дорожня сумка була достатньо легенькою для того, аби без особливого дискомфорту носити її на лікті зігнутої руки. Вистукуючи шпильками бірюзових туфлів по асфальтованій доріжці рідного міста, Єва відчувала незвичний трепет, від якого приємно поколювало всередині. Вона тішилася від думки, що наважилася на цю авантюру, а також від візиту в рідні краї. Як би добре їй не жилося в квартирі багатоповерхівки, на скільки б багато не платили на улюбленій роботі, а стежки, які пам’ятають твої дитячі ніжки завжди посідатимуть особливе місце у серці.

А початок пригоди виявився багатообіцяючим. Вранці їй довелося в швидких темпах завершувати нагальні справи на роботі, інакше заяву на відпустку керівник не підписав би, навіть з урахуванням того, що молода співробітниця вперше за три роки про неї просила. Та як би Єва не старалася, на електропоїзд вона запізнилася. Звісно як людині розумній варто було просто почекати наступний – всього якусь годину-другу, але в дівчині раптом прокинулася давно забута легковажність, а відтак, було вирішено шукати попутку.

І треба було такому статися, що перший водій, який зупинився виявився нездоровим фанатом власної машини.

– Ні, не пущу я тебе в свою крихітку, – ніби вирок проговорив, скептично розглядаючи її туфлі. – Ти мені дірку наскрізь проб’єш ними.

– А як заплачу? – заусміхалася, подумавши, що чоловік жартує.

– Або знімай їх, або чекай іншого.

– Ви це серйозно? Там брудно.

– В моїй машині стерильна чистота.

– Так. Давайте ще раз. Ви відмовляєтеся підкинути мене через мої туфлі?

– Ага, все вірно зрозуміла.

– Та це абсурд.

– Слухай, я тут трішки поспішаю, тому...

Розумно було б дійсно дочекатися іншого водія, але вітряна дівчинка в Єві розійшлася не на жарт. Вона вхопилася обома руками за скло.

– Якщо залізу у вашу машину, не торкаючись шпильками підлоги, візьмете мене?

Не чекаючи на відповідь, дівчина в лічені секунди закинула свою сумку в машину і почала залазити всередину крізь вікно.

– Ти збожеволіла?! – чоловік втиснувся в двері з боку водія.

А Єва тим часом ніби гусінь заповзла в машину. Лише ноги тирчали. Опісля кинула хитрувату посмішку, перевернулася на спину, підсунулася ближче до чоловіка і затягла ноги до гомілок всередину.

– Поїхали?

– Я в шоці, жінко…

– То ми їдемо?

Чоловік зайшовся диким реготом, коли оціпеніння минуло.

– Господи, вперше бачу такий кадр, – видавив з себе таким голосом, ніби зараз задихнеться. – Сідай вже нормально. Поїдемо.

Перш ніж рушити, водій ще двічі ледь не помер від хвиль сміху. По дорозі вони розговорилися. Як виявилося, він насправді жартував, і вже хотів сказати, щоб вона заскакувала, як Єва зробила те, що зробила. А чоловіка просто спантеличили її туфлі.  

– Я не міг зрозуміти, чому саме бірюзові. Максимально лаконічна чорна сукня, зачіска – тугий хвостик, та ще й на стільки акуратно вкладений, що жодної волосинки не вибивається, мінімум макіяжу. Словом, типова строга ділова леді. Але опускаю очі, а там бірюзові туфлі на шпильках. Чорт смикнув, я й вирішив повипендрюватися.

– До чорного будь-який колір личить.

– Та не в тому справа. Просто жінки, які так одягаються, зазвичай і взуття схоже обирають. Та після того, що ти викинула, мене твої туфлі більше не дивують, – хвилю помовчав і крізь смішок додав: – Тепер в мене запитання до решти.

Єва промовчала, але задумалася. А й справді. Її туфлі дійсно виділялися. І бірюзовий – це ще не найяскравіше з усього, що було. Мала вона ще якось і червоні, і рожеві, і навіть жовті. Дівчина раптом усвідомила, що це єдине, що лишилося від неї колишньої, вітряної дівчинки, яка легко закохувалася. Єва, сама того не розуміючи, носила яскраве взуття як згадку про те, якою була колись.

Насправді вона лише почала усвідомлювати на скільки сильно змінилася. Раніше їй здавалося, що просто подорослішала, тому й стала більш серйозною. Але зараз почали з’являтися сумніви.

«Цікаво, коли я такою стала? Після вступу до університету? Коли познайомилася з Артемом? Чи коли влаштувалася на роботу?.. Все здавалося таким правильним і гармонійним. То чому мене раптом почало це хвилювати?».

***

Отож, двотижнева відпустка. Насправді Єва сподівалася впоратися швидше – не заводитиме ж вона стосунки за спиною нареченого. Та й аби захотілося докотитися до такого… Щось їй підказувало, що вже минуло занадто багато часу, щоб хтось з «колишніх» загорівся бажанням зв’язуватися з нею. Просто швиденько провідає їх, переконається, що її дитячі симпатії не мали шансу на реалізацію і повернеться до Артемки.

Впевненості цієї дівчини в тому, що дізнається можна позаздрити. Чи поспівчувати?.. З одного боку, вона відчувала лише приємні хвилювання, як від незвичної пригоди, такого собі оригінального ігрового квесту. Та з іншого – Єва абсолютно не була готова почути щось інше, то для неї, за німою згодою тараканів в її голові, було абсолютно неможливим варіантом розвитку подій. За таких обставин дівчині здавалося, що вона не коїть нічого поганого. Дійсно, що ж може бути поганого в тому, щоб майже втекти від майбутнього чоловіка з ціллю знайти хлопців, які колись подобалися? Головне, мабуть, не питати про це у нареченого.