Частина сьома. Солодкі крихти на губах як перший вісник небезпеки

Я довго залишаюся під враженням, яке я справив на жінку.

Карл Краус

Автобус – транспорт не для слабаків. У всякому випадку не для Єви. Чи то вона якась не така, чи то дійсно буквально у всіх автобусах незручні сидіння і постійно вкачує. Якщо пощастить задрімати, то прокинешся або від того, що спину скрутило, або від того, що шию чи зад не відчуваєш, а часто від всього одразу. Втім, цього разу дорога її була не довгою, тому вона стійко терпіла торби, якими їй позаставляли ноги, ігноруючи ниюче відчуття в області колін. Словом, ніщо не змушує задуматися молоду людину над близькістю старості так ефективно, як поїздка в автобусі.

Єва не розпитувала Богдана про те, що він сказав своїй мамі, але на ранок після «весілля» хлопець запевнив її, що вона може спокійно вирушати, куди хоче. Навіть вручив їй в дорогу контейнер з бутербродами. Дівчина була вдячна за таку милу турботу, але це не завадило їй з люттю викреслити його ім’я зі свого списку. Так тиснула, що навіть дірку в аркуші зробила.

Коли вона вибиралася з залізної коробки на колесах, задзвонив телефон. Єва одразу подумала про Артема. Навіть встигла відчути полегшення – наречений нарешті згадав про неї. Однак, як виявилося, телефонувала мама. Відеодзвінок. Ого! Все в середині ніби у вузлик стяглося. Ця жінка ненавидить подібний спосіб спілкування і використовувала його лише в крайніх випадках, переважно з негативних приводів.

Поки Єва переборювала бажання викинути телефон в урну зі сміттям, він припинив дзеленчати. Та, чого і варто було очікувати, одразу задзвенів знову. Дівчина вимкнула звук і пішла шукати затишне й нелюдне місце, аби померти, тобто, щоб поспілкуватися з мамою.

Довелося зайти глибоко в парк під час пошуків самотньої лавочки, пофарбованої в темно-зелений колір, та й від тої хтось відірвав одну дощечку. Судячи з усього, сюди рідко хтось доходив, включаючи тих, хто мусить доглядати за рослинами і підтримувати чистоту. То там, то сям виднілися височенькі бур’янини, хтось перевернув чорну сміттєву урну, яка й без того потерпала від численних дрібних вм’ятин. Так, місце дійсно не людне, але із затишком не склалося. Та шукати інше у Єви бажання не було. Тим більше, від мами світилося вже три нових пропущених.

– Вітаю з весіллям, доню!!! – буквально заволала мама, коли дівчина нарешті прийняла дзвінок. – Чому не запросила?!

– Як ти дізналася?

– Клас! Тобто вибачитися і пояснити матері, якого дідька взагалі відбувається, ти не плануєш?

– Давай ти для початку розкажеш, що саме дізналася, щоб я знала, звідки починати пояснювати.

З розповіді мами стало зрозуміло, що правда розкрилася надзвичайно банальним чином. Дві жінки просто зустрілися в магазині, коли вийшли за хлібом. Вони не були подругами, чи хоча б сусідками, але пам’ятали одне одного з часів, коли їхні діти ходили до дитячого садочку. Тому, коли випадково десь бачилися, то віталися. Анна Костянтинівна, перебуваючи в піднесеному настрої, побачила знайоме обличчя і подумала, а чом би й не похвалитися.

Євина мама привітала її і почала думати над тим, як тактично попрощатися з Богдановою мамою, адже почувалася некомфортно від тривалого спілкування з малознайомою людиною. Але та захотіла показати фотографію з весілля сина. І показала.

Не передати словами тих титанічних зусиль, яких вартувало жінці зберегти спокій. Хоча в голові вибухнули сотні думок і запитань, вона наказала собі триматися, доки не поговорить з донькою. Звісно Анна Костянтинівна помітила різку переміну в обличчі Євиної мами, але трішки подумавши, вирішила що то через те, що жінка знала про дитяче захоплення доньки. Навіть дозволила собі краплину зловтіхи. От чомусь незлюбила вона ту дівчинку, яка задивлялася на його сина в садочку. Та так сильно, що забути не могла навіть через стільки років. Яка все-таки насмішка долі!

– Мам, то все не по-справжньому.

– А по-якому? –  голос тремтів так, що здавалося жінка зараз зірветься і закотить істерику.

Вони думали, що все минулося. Богдан запевнив Єву, що його мама не користується соціальними мережами, в яких могла б опублікувати фотографії. Хто взагалі міг передбачити, ситуації, в якій Анна Костянтинівна зустріне її маму і почне хвалитися світлинами із синового весілля?!

Дівчина аж підвила від такого повороту подій. Вдихнула побільше повітря і почала розповідати. Однак про реальну причину свого приїзду до рідного міста не сказала. Збрехала, що то відрядження по роботі, про яке не говорила, бо знала, що не матиме навіть якоїсь годинки, аби заскочити до батьків.  

Мама слухала не перебиваючи. Навіть коли донька завершила свою розповідь певний час не могла нічого сказати. Та прийшовши до тями, повторила все те, що Єва вже мільярди разів почула від своєї совісті.

– Ви маєте це виправити. Негайно!

– Але…

– Ніяких «але».

– Мені здається, це Бодя має вирішити. Бо то його мама, яку він може втратити.

– Це було лише його проблемою до того, як ти в це вплуталася.

– В мене не було злих намірів… – відчула, як очі почали наповнюватися вологою. – Коли погоджувалася, його план здавався… не знаю, не таким диким, яким є насправді.