Частина десята. Голубиний послід для щастя, сорому та бід

Кажуть, коли когось зустрічаєш та відчуваєш, що це кохання з першого погляду - утікай якнайшвидше туди, звідки прийшов. Бо це не кохання, а просто двоє психів знайшли один одного.

Ніл Штраус

– Та годі вже! Мене зараз знудить, – не витримав Богдан. – Я думав, це лише кіношний штамп, а виявляється люди, які так роблять, існують.

Єва вже пів години намотувала кола квартирою, а так, як вона було однокімнатною, то хлопець за цей час встиг з десяток разів збитися, рахуючи, скільки разів дівчина пройшла повз нього. Здоровий нічний сон не зміг впоратися з хвилюванням перед зустріччю з Незнайомцем зі списку, а точніше, з Женею.

– Це ти його знайшов. Терпи тепер.

Бодя вперше засумнівався в тому, що зробив. Хтось з цих двох точно прикінчить його. Ні, вирішено, треба евакуюватися з території бойових дій. Він саме зібрався вдати, що потрібно терміново спуститися до мами, як в двері подзвонили. Євині очі раптом розширилися і вона повільно присіла на край дивану.

– Що з тобою сталося? Ніби підмінили. Менше, ніж за два дні стала нервовою боягузкою, – задумався над тим, чи буде гуманно лишити її один на один з гостем.

– Відчиняй, – єдине, що сказала у відповідь.

Богдан максимально тихо наблизився до дверей. Відчинив і хутко заскочив на кухню, де став чекати, коли Женя, який точно почув характерний звук від ключа в замку, спробує зайти до квартири. І дійсно, не минуло й хвилини, як всередину просунулося спантеличене обличчя:

– Агов? – невпевнений майже шепіт. – Богдане?

Женя точно знав, що прийшов за правильною адресою, адже подруга довезла його ледь не до дверей потрібного під’їзду. Точніше, за кермом був він сам, а Ліна лише вказувала напрямок. Номер квартири теж сплутати не міг, бо він збігався з віком його бабусі. Дивний звісно спосіб запам’ятати число, але так вже сталося.

Хлопця почали мучити сумніви. Вся ця історія від початку була якоюсь дивною. Ліна, яка знала, що він не любить подібних прохань, раптом ледь не благати почала допомогти якомусь її знайомому. Причому описала того бідолаху так, ніби той на силу запам’ятав як вмикати і вимикати комп’ютер.

Загалом не дивно, що людина, яка кожен будній день мусить бігати від одного комп’ютера до іншого і постійно щось чи то налаштовувати, чи то ремонтувати, не дуже радітиме проханням на кшталт «будь другом, перевстанови операційку». Під час своїх законних вихідних Женя як ніхто інший прагне мати справу з комп’ютером лише як звичайний користувач, а не майстер. Коли кілька років тому батьки жартували, що в них скоро з’явиться «персональний безкоштовний комп’ютерник», це викликало не лише смішок, а й почуття гордості за себе. Втім, з часом довелося прозріти, як же він помилявся.

І ось ця Ліна зі своїм Бодею-ламером*. Чесно кажучи, не відмовив лише тому, що  в університетські роки вона сильно допомагала йому зі смертельно нудною «гуманітарщиною», чи як сама дівчина її величала, предметами для загального розвитку.

Знав би Женя, як безбожно його обдурили – натиснув би на капці. Річ у тім, що коли Богдан «випадково» пригадав Євину історію з незнайомцем і голубами, Ліна одразу зрозуміла, про кого йдеться. Але з сумом додала:

– Навіть якщо твоя знайома знайде його, то він зробить вигляд, що не впізнав її.

– Але чому?!

Відповідати на це запитання дівчина не захотіла, але натомість загорілася бажанням організувати їм зустріч без згоди Жені. Так Богдан і став нерозторопним знайомим, в якого злетіла операційна система, що закінчилося переховуванням у власній квартирі.

Нарешті Женя наважився увійти. У правильності свого вчинку хлопець сильно сумнівався, але ж він не збирається нічого красти в кінці кінців. Що як господар помешкання просто задрімав, поки чекав на нього…

А Богдан часу не гаяв. Щойно випала можливість, вискочив з квартири і зачинив двері на ключ. Він старався робити все якомога тихіше, але перевірити, чи його засікли було не можливо. Опісля написав повідомлення для Єви «Відчиню через пів години» і почав спускатися східцями. Та раптом, пройшовши всього пару поверхів, закляк.

«Це я закрив дівчину з малознайомим хлопцем? А що як Женя маніяк якийсь? – почав підійматися. – Та ні, Ліна говорила, що давно і добре його знає, – знову зупинився. – Стоп, а на скільки близько я знаю її? – продовжив йти до своєї квартири. – Краще буду поруч».

Богдан сів на східцях достатньо далеко для того, щоб його не було видно з вічка – інтуїція підказувала, що якщо Єва його помітить, то буде тарабанити, або поки не відчинить, або поки сусіди не прийдуть жалітися. Засік обіцяні в повідомленні пів години.

Тим часом, у квартирі двоє приголомшених людей дивилися одне на одного.

– Ти?! – занадто голосно сказав Женя.

– А? Так, я… – і чому це він на неї витріщився, ніби на тінь батька Гамлета? – А це ти.

– Ага… То ти – Богданова дівчина? – швидко зорієнтувався. – Де комп?

– Яка дівчина? Який комп?

– О, бачу, – проігнорував нерозуміння Єви і попрямував до столу за її спиною.

– А… де Богдан? – дівчина не могла зрозуміти, чому Женя замість того, щоб розмовляти з нею, вмикає комп’ютер.