Частина тринадцята. Козел, який втратив свій шанс

Якщо ви зустрінете свою справжню любов, то вона від вас нікуди не подінеться - ні через тиждень, ні через місяць, ні через рік.

Габріель Гарсіа Маркес

– Ми давно знайомі!

Женя увірвався до її квартири, не чекаючи на запрошення. Він чи то не міг, чи то і не намагався приховати своє збудження. Єва була шокована нахабством хлопця, який вже встиг прилаштуватися на її дивані, але лише мовчки зачинила двері і стала навпроти нього, промовисто склавши руки перед грудьми.

– Якого дідька? – озвалася нарешті, коли хлопець продовжив мовчати, зберігаючи ідіотську посмішку від вуха до вуха.

– А, ой, привіт… Віві.

Єва ошелешено присіла біля нього.

– Та ні, не може бути. Не буває таких збігів…

Віві. Так її називали лише пару місяців зі всього життя. Вигадав це прізвисько хлопчик з садочку, імені якого вона навіть не пам’ятала. Він був зі старшої групи, тобто років на три старший. Дивина, що вона його взагалі запам’ятала. Чудний був. Якимось дивом часто опинявся поруч. Любив переповідати сюжети серіалів, які дивилася його мама. В одному з таких він вислухав, як герої ще в дитинстві повигадували одне одному незвичні прізвиська, які продовжили використовувати навіть коли виросли. Женя вирішив зробити так само.

– Єва. Єві. Ві… Віві. О, я буду тепер називати тебе Віві.

Можливо, Єва дійшла б думки, що це мило, аби діти, які почули його слова, не почали дражнити її вівцею. Причому, Женя, який дотримався обіцянки і називав її з того моменту виключно «Віві», через деякий час випустився з садочка, а «Єва-вівця» приклеїлося до неї так міцно, що вона навіть в школі ще кілька років не могла позбутися від цього.

– То це був ти!

– Ти мене запам’ятала, – Женю це явно потішило. – Подумати лише… Ми побачилися через роки двічі, але жодного разу не впізнали одне одного, ані тоді, коли танцювали, ані тоді, коли нас замкнув у своїй квартирі Богдан. 

– Чому в тебе такий вираз обличчя, ніби ти говориш про щось… величне?

– А може я в тебе закоханий був, – посмішка стала хитрішою.

– Знущаєшся?! Мені тоді років три-чотири було.

– А мені приблизно як тобі, коли ти на Богдана запала.

– Він що дійсно все тобі розповів?! – Єва підскочила. – А чому ти вдавав, що не розумієш про що я?

– Бо на той момент так і було.

Після тої бурхливої розмови, вона ніяк не йшла з його голови. Женя постійно повторював собі подумки те, що дівчина сказала. В якийсь момент він зрозумів, що вона має рацію. Такою дурістю було звинувачувати її в низці збігів! Якщо задуматися, то неприємності не ставалися буквально кожного разу, коли він опинявся в тому самому місті, а найгірші речі в стосунках з колишньою взагалі відбувалися далеко від нього. Навіть для «проблемних клієнтів» Женя знайшов пояснення. Було важко й неприємно визнавати це, але то він був проблемним, а не вони. Хлопець на стільки накручував себе перед поїздкою до них, що виконуючи свою роботу був занадто злим і неуважним, та як наслідок – допускав помилки та сварився з ні в чому невинними людьми.

Нарешті Женя вирішив, що потрібно ще раз зустрітися з Євою і вибачитися перед нею за непоґрунтовані звинувачення. Єдина ниточка, яку він мав – квартира Богдана. Тому саме туди хлопець прийшов, шукаючи її. Бодя, зі словами «ну, якщо я вижив, коли набрехав їй, що все розбовкав, то, буду сподіватися, що збережу життя, коли дійсно так зроблю» розповів гостю про Євин вояж перед весіллям.

– Я рада, що ти більше не вважаєш мене породженням пекла, яке навело на тебе порчу, – Єва заусміхалася. – А от Бодя наривається на жорстокі тортури.

– Аби він мені не розповів про все, то я б не ідентифікував тебе як Віві.

– А як це пов’язано?

– О… А ти напруж пам’ять.

Єві дійсно довелося не слабко напружитись, аби пригадати те, що він мав на увазі.

***

Певна кількість років тому…

Єва присіла за машинкою, розфарбованою у яскраві кольори. Їй подобалося грати у хованки, але чомусь, коли хтось починав жмуритися, вона панікувала і довго не могла вигадати, куди заховатися. Це завжди дратувало.

– О, привіт, Віві!

Дівчинка аж сіпнулася з переляку. Територія біля садочку була розділена різнокольоровими залізними парканчиками на ігрові майданчики. Зазвичай кожен з них займала одна або дві групи під час прогулянок. Насправді вони були призначені для різних вікових категорій, але діти мали звичку мріяти потрапити до «сусідів».

Женю і Єву розділяло пару метрів і вище згаданий паркан.

– Не дивися на мене, – напівшепотом буркнула Єва. – Мене через тебе знайдуть.

Та вже було пізно. Хлопчик, який жмурився переможно об’явив, що знайшов її. Єва підвелася і роздратовано підбігла до Жені:

– І нащо ти мене видав?!