Частина чотирнадцята. Снайпер в рожевих капцях

Найкраща можливість дізнатися, чи можеш ти довіряти людині, – довіритися їй.

Ернест Міллер Хемінгуей

Минуло кілька місяців

Життя Єви поступово повернулося до спокійного ритму. Її більше не турбував ані Женя, ані колишній наречений. Останньому вона таки повернула обручку, відрядивши до нього Зоряну з тою самою оксамитовою коробочкою. Дівчина наперед знала дві речі. Перша: це виведе його з себе, бо хлопець не любить, коли в стосунках якимось чином бере участь хтось третій. І друга: він не зможе відіслати Зоряну разом з обручкою, бо вирішувати особисте через третіх осіб для нього принизливо і негідно. Але сам винен!

Довелося заповнити час, який дівчина раніше проводила з Артемом прогулянками містом та читанням книг. Насправді за п’ять років у відносинах вона навіть встигла забути, чим займалася на самотньому дозвіллі. Коли перебуваєш з кимось у стосунках, здається, що часу побути разом так мало... але варто розірвати їх, як тобі на голову падає величезна купа секунд, хвилин, годин, незаповнених абсолютно нічим.

Втім, у своєму рішенні поставити крапку Єва була впевнена більше, ніж в тому, що перед сном потрібно відвідати туалет. Часом вона почувалася дивно, але ніколи не жалкувала, що пішла від нареченого. Подружнє життя на діловій основі повільно, але впевнено вбило б її. Це дівчина знала точно.

Та й думки Євині все частіше поверталися до Жені. Його погляд, подих на щоці, секундний дотик вуст... А ще їхній танець кілька років тому. Станься та прикрість зараз, вона б не відреагувала на стільки бурхливо. Та коли тобі шістнадцять, все на максимумі.

Дівчина розбирала всі їхні спільні спогади до найменших дрібниць, аж до таких, як пасмо волосся, що спало на лоба. Іноді навіть здавалося, що Єва почала їх вигадувати. Часто лаяла себе подумки від того, що з дуру почала забувати, що є дорослою жінкою, а не закоханою школяркою, яку несподівано вихопив у свої обійми привабливий незнайомець. Нагадувала собі, що всі їхні зустрічі завершувалися кепсько, знову починала сердитися на Женю і від того її трохи відпускало. Принаймні на деякий час.

Та які б думки й почуття не переслідували дівчину, Єва душила навіть найменші пориви зв’язатися з хлопцем. По-перше, він її дратує. По-друге, він – ходяча неприємність. По-третє… дивитися пункт перший.

Втім, дівчина почувалася непогано. Вона жила спокійно, за розміреним графіком, і відчувала, що їй це необхідно, аби забути всі неприємні ситуації і розмови, які з нею сталися. Дні складися у тижні, а тижні – у місяці. Врешті-решт Єва почала відчувати потребу в тому, щоб зробити щось… менш спокійне й більш емоційне. Тому мамин дзвінок виявився дуже вчасним.

– Тобі прислали запрошення на весілля, – голос жінки звучав задумано. – Георгій та Ольга… Це хто такі?

– О, справді? Я рада за них.

– То хто то?

Єва постаралася донести інформацію делікатно і пояснити, що вчитель біології ніякий не бабій, який не може дати лад своїм жінкам, але це зіграло проти неї.

– То була ти? – прозвучало з динаміка мобільного після затяжної паузи. – Тебе та вчителька тягала за волосся?

– Як ти здогадалася?

– А ти б стільки не знала, аби не була нею, – гучний видих. – Єво, в мене таке враження, ніби в твоєму житті якась революція відбулася, а я не в курсі. Фіктивний шлюб, розійшлася з хлопцем, з яким зустрічалася п’ять років, а тепер ще й це… Яке відкриття буде наступним?

Єва задумалася. А дійсно, на скільки вірогідно, що мама дізнається ще про щось з періоду її пошуків колишніх симпатій? Схоже, рано чи пізно вона сама десь проколеться, як от щойно.

– Не хвилюйся, все… не так… катастрофічно, – «ага, мене лише ледь не зґвалтували, я цілувалася з геєм, ще коли була нареченою Артема, о, так, ти ж не знаєш, що я нею була, а ще твоя доня запала на хлопця, який її бісить з раннього дитинства… що там ще некатастрофічного?..»

 – Було б тобі зараз шістнадцять, мало не показалося б.

– Мам…

– Я розумію, що ти вже доросла і самостійна… Не зобов’язана все розповідати і жити так, як я кажу, але… від цього я хвилююся за тебе не менше.

– Знаю. Але все дійсно добре. То коли весілля?

***

Як виявилося, запрошення було на двох. Певно, Георгій Степанович запам’ятав, що Єва розповідала про нареченого. Йти на весілля самій їй не хотілося, тому вона попросила Богдана скласти їй компанію.

«Ти де?», – написала дівчина хлопцю, спостерігаючи, як гості проходять повз неї.

«Тобто?».

«В сенсі? Ми на весілля сьогодні йдемо. Точніше, вже майже запізнюємося».

«А. Зараз буду».

Єва нервово зиркала то в один, то в інший бік, сподіваючись розгледіти в натовпі Бодю. Запізнюватися не хотілося, але йти самій також. Чекаючи на друга, вона встигла розгледіти чимало гостей, і знайомих обличь серед них не було, навіть таких, які дівчина знала б бодай на рівні «десь бачила». Георгій і Ольга родом не з цього міста, а отже, і родичі їхні немісцеві. Та Єва зробила ще один висновок: вони не запросили жодного колегу, а отже, вона сама опинилася тут лише через той самий невдалий візит до вчителя біології. Хоча, аби дівчина обміркувала все одразу, то здогадалася б про це раніше. Та в такому разі лишалося головне питання: яка ціль? Примирення чи демонстрація а-ля «дивися, він мій»? Якщо останнє, то Єва воліла б для підстраховки триматися за лікоть особи чоловічої статі, коли вітатиме молодят.