Розділ 14

Не тямлячи себе, тікала густим лісом. Гілки кущів і дерев хлистали шкіру, рвали волосся, витягуючи заплетені стрічки, та мене це не зупиняло. Хіба може цей тілесний біль переважити душевний?!
    Як же боляче розривалось на куски серце, моя душа нестримно рвалась з цього грішного тіла, забуваючи, що я ще жива, ще дихаю.
    Той, з ким я росла, дружила, кому вірила, так підло зрадив мене, зрадив усіх нас, змушуючи зараз кричати на весь світ від болю, розпачу й відчаю.
    Ні я не стану жити, прикута до нього, в рабстві, не дам полонити свою душу!
    Ноги розбиті до крові камінням і гострими гілками, вже вибиваюсь із сил. Та хіба можу зупинитись? Хіба можу віддати себе йому в руки, на поталу цьому звіру?! Ні, мушу бігти з усіх сил. Ще трохи і врятуюсь, ще трішки і буде кінець.
    Я знаю, що він зараз переслідує мене, мов свою здобич. Так, адже саме здобиччю і вважає! Та я не стану трофеєм. Смерть краще ніж життя в забутті з ним!
    Кров Добромира ще досі на моїх руках. Ця думка новою хвилею болю врізалась в душу. Ще ніколи не відчувала як вона нестямно рветься з грудей, а зараз вона рветься до нього в інший світ.
    Вже показалась верхівка стрімкої скелі. Ще трохи і все. Я вже майже дісталась свого порятунку. Забуваючи нестримний біль, роблю останні відчайдушні кроки і я вже на краю.
    - Стій! – несамовито кричить Сірослав. – Я допоможу тобі вгамувати цей відчай, допоможу все забути за допомогою ритуалу. Ти нічого не пам’ятатимеш, тільки зупинись.
    - Ні, я його не зраджу! Ти не полониш мою душу, я тобі цього не дозволю, - відлуння мого крику розпачем рознеслося округою, впиваючись в кожну рослину, кожне дерево. Просочуючи відчаєм і болем все навколо, наповнюючи нестримною енергетикою.
   - Ти вже мене вбив! Знищивши його, знищив мої крила. А тепер дивись!
    Стрімко розвернувшись до обриву, розкинувши руки падаю. Нарешті звільнилась, рятуючи душу, тепер він не зможе її полонити. Ще ніхто не навчився оживляти мертвих.
    Обганяючи душу, лечу в прірву під звуки його відчайдушного крику вгорі.
   Ця сукня, яка мала стати весільною, так нею й не стала, стане тепер останнім покривом для мене.
    Ще якась мить, різкий біль по всьому тілу і все зникає. Порятунок, звільнення й рятівне забуття.
   ***   ***   ***
    Просипаюсь жадно хапаючи повітря, від нестерпного болю. Поволі усвідомлюю, що біль фантомний, знову можу дихати. Але тепер все інакше, все змінилось – я згадала!
    Весь цей час  це не були просто «дивні сни», як сказав би будь-який психолог, намагаючись вилікувати хвору голову. Все це відголоски минулого життя. Життя яке я так і не встигла прожити, бо мені не залишили вибору. Мене змусили піти, залишивши світ.
  Це ж все відбувалось тут! Похапцем піднялась на ноги і підійшла до краю скелі, вдивляючись вниз, ніби могла побачити там внизу на величезних кам’яних брилах своє зранене тіло. Я тут розпрощалась з життям, пішовши слідом за коханим, не захотіла бути полонянкою цього злого чаклуна Сірослава, вибравши волю.
    Ці всі пережиті щойно почуття лякали. Особливо коли розумієш, що це було насправді, хай і дуже давно. Та це ж коїлось зі мною!
    І чому я це все побачила? Навіщо знати про це жахливе минуле? Я йшла сюди отримати відповіді, а натомість одержала нові ще більш химерні запитання.
    Повністю прийшовши до тями від страхітливих почуттів, зрозуміла, що сонце вже давно посередині неба, а значить потрібно швидко бігти назад, щоб встигнути на останню електричку додому. Та перед цим похапцем зробила декілька знімків, адже давно хотіла мати на згадку про це місце красиві картинки.
    Дорогою розуміла, що вже ніколи не буду тією колишньою заляканою й несміливою Аріною. Пережите в далекому минулому, змушує віднайти в собі сили, та прожити таке життя, про яке мріяла давним-давно.