Віра

коротке оповідання

Він зайшов до хати ...і я заніміла…мені забракло дихання. Я впізнала його
 одразу.  В грудях стало тісно, повітря не стало  перед очима мерехтіло сяйво і кружляли метелики… Боже мій, стільки літ пройшло, а я його ще не забула.
      Так почала свою розповідь Віра. Ми познайомилися з нею тут, в  Італії. Нас звела заробітчанська доля,  як   багатьох жінок, що відірвані  від свого дому, від своєї Батьківщини і тут на чужині стають рідними і близькими, сестрами і подругами допомагаючи одна одній .     
           Після смерті сина, а потім і чоловіка, залишилася сама в купленій хаті, в селі недалеко від батька.       Віра повернулася в рідне село, після довгих років проживання в Росії, де вчилася і залишилася працювати разом з чоловіком. А коли не стало матері, вирішили  жити поруч батька. Обох вже давно тягнуло додому, до свого села, на свою рідну Тернопільщину. Їй часто снилося, як бреде до річки по росі, як сонячні зайчики виграють на хвилях, опалий листочок, злегка погойдуючись, манить до себе…Снився стук яблук, що подали з яблуні, що росла у дворі, снився гомін села, ранкові співи півня, та голос матері, що поралася біля господарки. Сни були яскраві --   дитинство, снилась мама, тягнуло додому. В один з чергових приїздів,  подивились і купили хату, недалеко від батька. Приїхали й розпочали доводити все до ладу, як хотілося обом.
           Але біда прийшла несподівано, ніби чекала десь за кутом.  Захворів син і помер від менінгіту. Це було так боляче і так важко, що не хотілося жити. Смерть сина забрала з собою, радість життя. Все задля чого жили,  втратило сенс.  Від болю, від того нестерпного болю, я  була як в тумані, плакала ночами аби не видів Василь.  А він мовчав, тільки плечі опускалися нижче і нижче, чорнів під вагою втрати, змалів і зсутулився. Не можу собі простити, що недогледіла, не побачила, не зрозуміла. Віра витерла сльози й замовкла. Ковтнувши  згусток, що стиснув  горло промовила;
-- я їх до року похоронила обох. А сама залишилася жити. У  Василя не витримало серце, а моє билося -- не знаю, навіщо, але я жила. Жила між цвинтарем і хатою, як у сні. Жила… Був ще батько,  гладив по плечі  жорсткою рукою і крізь скупі старечі сльози. благав ;
 --живи. доню, живи, бо як же я без тебе, не залишай одного, старий я. Живи…
Перейшла  до батька, продавши хату, не мило стало там. Зимовими довгими вечорами розмовляли, коли втомлювалися від телевізора, згадували маму, говорили про те, про се.
-- Одного разу, переглядаючи альбом зі старими фотографіями, наткнулася на одну з далекого минулого, з моєї  юності. На мене дивилися очі Миколи, як же це було давно, аж не віриться, що й справді було. А я була закохана  до без тями не могла уявити своє життя без нього.  Батько побачивши фотографію, сказав;
-- був тут недавно, на цвинтар до батьків приїжджав, хату продав і хто зна де він тепер. Подивившись ще раз, відклала вбік те фото, а  вже в ліжку прийшли згадки.
       Любила його дуже. Ніколи не думала, що ми розійдемося через дурні язики, через дурні плітки.  Молоді були,  все разом планували, який був гарний час. Потім, я поїхала на навчання, а Микола до армії. Писала мало не щодня, побачилися в його відпустку, так все спланували обоє. Той місяць пролетів одним днем. Роз'їхалися, він до армії я до навчання, наче все було добре, але щось гнітило Миколу не хотів сказати, але холод той я відчувала на відстані.  Писати почав рідко, а потім перестав зовсім, всі мої листи повернув і пропав.  Приїхав додому з білявою росіянкою.  Переживала  й плакала, не знала, що ж сталося. Миколина мама відкрила правду, наговорили, що я там когось маю, подруга моя клялася, що це чиста правда. А він повірив, ось так по-дурному й розійшлися.
      Василь з'явився в моєму житті якось непомітно, якось так ненав’язливо, знала його все життя, жили ми на одній вулиці. Це був тихий сором'язливий хлопець, добрий він був для мене. дуже добрий, любив мене. А я його теж, але зрозуміла це, коли втратила. Не сказав поганого слова за все наше спільне життя, ніколи не образив. Жила з ним добре, жалів завжди, допомагав в усьому, був чудовим батьком. Я була щаслива.
       Хату, куплену з чоловіком, продала. За гроші зробили в батьківській хаті ванну і туалет, трохи підладили аби як в людей і так жили.Люди їздили на заробітки за кордон, а я й не думала. Навіщо мені те, для кого зароблятиму, досить так як є. Не думала, не планувала, не збиралася нікуди їхати.
         Одного разу, прийшла в гості сусідка Катя, що вже була на заробітках в Італії, поговорили, розказала як там за кордоном живеться нашим жінкам. А потім запропонувала підмінити її на роботі на два місяці, бо мала багато справ поробити вдома, а роботу мала добру і не хотіла залишати. Не знаю, як так сталося, але я погодилася. З допомогою Каті мене взяли на роботу без мови і без документів. Так я опинилася в Італії, в Римі. Двоє стареньких, де я почала свою трудову діяльність, допомагали   вчити мову, були добрі до мене. Не просто було мені, але труднощів я не боялася.  Мало  помалу  вивчила слова, почала розуміти, вчилася італійської кухні. Якось закрутилося життя і я відчула, що з мене починає виходити той холод, я поверталася до життя.
Приїхала Катя і разом з синьйорою  вговорили мене залишитися працювати в родині, в сестри чоловіка, якій був необхідний догляд, бо хворіла.
        А потім, потім як всі зробила документи і залишилася.  Приїхала додому, батько ще сам собі давав раду. Зрозумів, що так буде краще для мене. І ось аж не віриться вже майже десять років, як я тут. Заробивши трохи грошей, вирішила купити квартиру в Тернопілі. Місто мені подобалося, хотілося там жити. Знайшла  таку,  як хотіла  і купила, але довести те все до ладу вирішила запросити бригаду. Тепер це не  проблема -- замовляєш і тобі роблять, плати тільки гроші. Подзвонила, домовилася на коли прийде спеціаліст, щоб оцінити фронт роботи і які матеріали хочу я, стала чекати.
       І до хати прийшов… Микола.    Не вірилося  ні йому, ні мені, не вірили очі, що бачили. Це було  неможливо, але він стояв тут , навпроти.
      -- Оце так зустріч промовив, Микола.
А я не могла сказати й цього. Знаєш як буває, кажуть  -- заніміла, саме так, заніміла. Микола сів на єдиний в хаті стілець і сказав;
      -- Давай господине показуй,що хочеш робити.
І знову мовчання, він знав, що я похоронила сина й чоловіка, а я про нього не знала нічого.
      --- А я теж вдівець, порушив тишу Микола. Я мовчала , сльози не давали мені говорити.
     --Моя жінка померла,  я все залишив дочці.  Собі купив квартиру в Тернопілі і організував  власну фірму по ремонту квартир. Живу сам. Працюю й не горюю, таке воно життя. Знаю,  що ти за кордоном. Одна? Я лиш могла  кивнути головою бо не ковтався той згусток, що стояв у горлі. Не бачила нічого через туман сліз.
Він встав і пригорнув мене до себе..  І я розплакалася…
Плакала так, як ще не плакала ніколи. Кричало щось в мені і хлюпало сльозами, мені здавалося, що я не перестану плакати ніколи. Голосила й виливала всю свою біль, що збиралася роками і  чекала цього дня. Плакала за всім, за втраченим, за не прожитим, за долею, що була до мене не милосердною, за  роками, що пішли, за свою самотність, плакала за всім і за все. Скільки часу пройшло я не знаю, хтось йому дзвонив на телефон, він не відповідаючи вимкнув, а я плакала і плакала… Микола тримав мене в обіймах і заспокоював, як маленьку дитину.
На вулиці вже стемніло.
      --Віро, де будеш спати, твоя хата ще не готова. Автобусів до села вже нема, я відвезу тебе додому.
Їхали мовчки. Після виплаканого, мені стало легше. Перед домом, Микола витягнув блокнот і сказав,
    -- давай свій італійський номер, а то поїдеш і де шукатиму. Я більше не хочу тебе втратити. Ми зустрічалися кожний день, а коли прийшов час мені їхати попросив: не їдь.
--Ні мені треба, -- сказала,  але я повернуся.І ось уже  шість місяців, кожного вечора спілкуємося через скайп  або по телефону. Розмовляємо про все і вирішуємо як нам бути.
    -- А ти чого хочеш, Віро? запитала я.
   --хочеш бути з ним?
--То чого чекаєш ще двадцять років, а ти їх маєш?
Віра усміхнулася крізь сльози, промовила: --
    --  Ні, я їду додому, а там хай що буде. Най ся діє Божа воля.
--  Оце молодець, тільки не пропадай, хочу знати, як ти там, --попросила я. Ми ще довго розмовляли, Віра переказувала свої страхи і свою боязнь.
--- І чого ти боїшся? Бути щасливою чи не віриш Миколі?
---Не знаю. Ми вже не молоді, як то все складеться?
--Боїшся бути щасливою?
І ось сьогодні я почула її збуджений голос по телефону:
     -- Ми розписалися… Я ще не можу прийти до тями. То так було все несподівано, що я ще не до кінця вірю в своє щастя.
    -- А ти вір! Ти ж у нас Віра!.
Я була рада за неї, бо коли двоє, най навіть пізно, але знаходять своє щастя, то нехай їм Бог допомагає. Життя коротке. А Віра має бути в кожного.
       




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше