Вірити в кохання

Розділ 7. "Весна 2014 р. Ніч біля ставка"

Богдан відчував, що повітря навколо загусло, до неможливості заелектризувалося. Дивився нишком на Владу й бачив, що вона теж це відчувала. І вже не хотів щось розповідати, втратив політ думок, зупинився, повернувся до Влади. Очі їй поблискували від світла молодого місяця, усміхалася і чекала на те, на що і він.

Впевнений, що робить зараз те, чого хочуть вони обидва, Богдан поклав руки на поясницю дівчині, притягнув легенько до себе. Нахилився, щоб дістатися її губ, востаннє видихнув, передчуваючи смак поцілунку, і завмер.

− Зачекай! – замріяна наче Влада, що тільки но із заплющеними очима чекала цілунку, усміхаючись, раптово відсунулась від нього і дивлячись просто в очі, кинула, − Я передумала. Цілуватися ми з тобою не будемо.

− Ем… Кхм…− Богдан отетерів.

− Ну ти ж тільки от з Танькою лизався. То в мене буде відчуття, що я не з тобою, а з нею поцілуюся.

Богдан наче ляпаса отримав.

− Он воно що! Аргумент, − кинув, скептично посміхнувшись, − Кхм… То може мені помитися? Тоді поцілуєш?

− Не знаааю, може й поцілую, − не сказала, а проспівала Влада. Ситуація її забавляла. Але лиш до тієї пори, поки не зрозуміла, що далі буде робити Богдан. А коли зрозуміла, то слів їй не вистачило.

Хлопець роздягався. Куртка, бомбер, футболка, джинси, боксери, шкарпетки і взуття вже на траві.

− Ти придурок! – ошелешено видихнула. Богданів задум зрозуміла.

− Ти обіцяла поцілувати! Йо-хо-у!− з розгону шубовснув в ставок.

− Жесть! – прошепотіла вражено дівчина, − То просто жесть!

Обійняла себе руками від того, що раптово зробилося холодно. Настільки шокована ситуацією, не встигла усвідомити, що тільки що бачила хлопця повністю голим.

Богдан відплив від берега доволі далеко.

«Вода ж холодна, мабуть. Придурок!» − ніжність до хлопця у думках зі злих слів.

− Вилазь. Ти ж простудишся! − прокричала.

− Поцілуєш? – донеслося з темного плеса.

− Вилазь і побачиш, − усміхалася задоволено.

«От дивак! Невже він і малим такий був? Чому я не  помічала?»

Та усмішка знову втекла з дівочого обличчя, коли зрозуміла, що Богдан вже виліз з води. Тепер побачила те, на що раніше зовсім не звернула увагу. Стояв перед нею, не соромлячись свого голого тіла.

− Одягайся, − пискнула і відвернулася. Не бачила, що Богдан сміється з неї, але зрозуміла, коли почула густий голос:

− Можеш не відвертатися. Чи соромишся? Ніколи не бачила голого пацана?

Влада стояла спиною до Богдана, від його питання закотила очі вгору.

«Пф! Знущається, зараза!»

− Нема на що дивитися! Не чіпляй собі на голову примарну корону, − зневажливо відповіла. Так, щоб відчув, що у неї досвіду з голими хлопцями через край. Але повернутися до хлопця обличчям не наважувалася.

− Зараза! В воді було тепліше, − хлопець вовтузився за спиною у дівчини. Розтер тіло футболкою. Накинув на себе одяг і підійшов до Влади ближче:

− Ну вже повертайся до мене, я одягнутий. Поцілуєш? – розвернув дівчину, обійняв та притулив до себе.

− Хоч зігріюся, − буркнув, вибиваючи дріб зубами. Влада не втрималася, пірнула руками у розщебнуту куртку, зімкнула руки в замок за спиною у хлопця. Відчула, що Богдан і справді змерз. Тілом давав дрижаки.

− Ти зуби не почистив, − промурмотіла, притулившись обличчям до грудей. Відчула різку тишу. Ні шелесту вітру, ні плескоту води.  Лиш  розчаровано відчайдушне:

− ЩО? Ти серйозно?

− Так! − усміхалася, занурюючись обличчям у м’який кашемір, що пах тим дивним і таким приємним їй запахом.

− Ну ти й колючка! Це ж треба! І заради чого я мерз, по твоєму? − сміявся голосно, ще більше притискаючи Владу до себе. І Влада теж реготала. Та так, що з очерету сполохано вилетіла якась птиця. Раптово Богдан замовк. Мовчки, якусь секунду дивився на плесо води, тоді прошепотів до Влади, що ще хихотіла:

−Тс! Тихо-тихо! Дивися!

Влада повернулася до води.

На чорному сріблі з’явилися дві білих плямки. Лебеді! Пара закоханих!

«Знак?»

***

Влада тихенько прочинила хвіртку та оглянула подвір’я. Мамин автомобіль не в гаражі. Стоїть на подвір’ї. Надіялася, що тата ще нема. Прийшла ж додому швидше тої години, до якої мама їй дозволила гуляти. Зайшла у будинок. На кухні світло. Тихенько прочинила туди  двері – мама сиділа за столом.

− Мам! – зайшла на кухню. Перед мамою тарілка з м’ясною нарізкою. Влада відчула, що голодна як вовк. Вхопила плястерко шинки.

− Ти що, пішки йшла? Тато як взнає, то крику буде на все село, − Ніна теж потягнулася за шматком копченого м'яса.

− Ні, мене підвезли. Все нормально. А тато і так не дізнається.

Ззаду за спиною почулося єхидне:

− А я татові скажу.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше