Вірити в кохання

Частина 2. "Вірити в кохання!" Розділ 1. "Початок літа 2018 р. Без опіки"

Монотонність шкільних буднів та нудні ночі вже давно втомили Владу. Комусь розказати, що їй погано, то ніхто й не повірив би. Бо ж більшість її знайомих вважали, що вона ні в чому собі не відмовляла. Так і було наче. Але це стосувалося  фізичного здоров’я, зовнішнього вигляду та не душевного спокою і затишку. Дівчина втратила цікавість до всього, що відбувалося навколо і поведінкою зовсім не нагадувала безтурботну юнку.

Влада сиділа у своїй кімнаті, в'яло перегортала аркуші книги, котра лежала на її колінах, але видно було, що не читала. Поглядом сфокусувалася в якійсь, тільки їй відомій точці на підлозі.

У Владиній зовнішності за три роки відбулося багато змін. Колись довге, пряме світле волосся, тепер красувалось недбалими пасмами у стрижці  каре. Дівчині личила така зачіска. Така собі недбала елегантність.

Вихудла. Можливо, аж занадто. Вилиці загострились, ще пухкішими від того видавались губи. Такі ж яскраво червоні, як і три роки тому. Наче заціловані до знемоги. Лиш сум в очах. Без щасливого блиску дивилися дівочі очі на світ.

Навчання у школі нарешті позаду й перед дівчиною замаячіло щось таке, зовсім їй не зрозуміле, на що нормально зреагувати не могла.

Влада губилася в чужих пропозиціях і власних бажаннях. Вона не хотіла бути такою, якою її бажав бачити рідний татусь. Хотіла повернутись після школи додому. А противитися батькові не мала сили. Найгірше, що у цій ситуації  склалося, це те, що не було кому щиро підказати, як їй вартувало зробити − дослухатися до себе, чи виконати батькову волю. Родичі й мама завзято переконували, що краще, ніж батько, ніхто не вигадав би.

Після батькового гнівного спалаху кілька років тому, дівчина ще трохи намагалася бунтувати. Жила в Швеції у батькових родичів, то вони з нею чимало клопоту набралися. Могла дозволити собі не прийти на ніч додому. Родичам правда, повідомляла, що залишалася у шкільних друзів. Почала курити траву. Могла від охоронців, дбайливо приставлених до неї батьком, утекти та не з'явитися у школу. В ті дні гуляла містом до смерку.

Однак такий її бунт батько припинив швидко. Після того, як родичі у найчорніших тонах розмалювали Владину поведінку, не пошкодував грошей, охорони побільшало. І люди, що тепер цілодобово пильнували Владу, дуже відрізнялися від попередніх охоронців. Бо не носилися з нею, як з писаною торбою.

Коли Влада одного ранку вкотре нагрубіянила тому зі своїх нових церберів, який віз її у школу та, вискочивши біля школи з машини, побігла у протилежний від неї бік, охоронець її наздогнав і втулив такого ляпаса, що Владі на мить здалося, наче її голова відірвалася від тіла.

Шокована таким поворотом подій, дівчина вхопилася долонею за щоку, якусь мить ненависно дивилася на того, хто посмів її так принизити, а тоді закричала, що все розповість батькові, і руки, які охоронець простягнув до неї, йому швидко обрубають. Однак чоловік, тримаючи дівчину міцно за лікоть, тягнув її у школу і лиш бридко усміхався.

Чому він себе так безпечно повів, дівчина зрозуміла тоді, коли поскаржилася батькові.

− Якщо він тебе вдарив, значить було за що. Я дозволив будь-який спосіб, що приведе тебе до тями та змусить вчитися, а не байдики бити. Не забувай, чому ти у Швеції. Не для того, щоб волочитися, − батькові слова вдарили ще болючіше, ніж охоронців ляпас.

− Знаєш, що я тобі скажу? − закричала Влада у ноутбук, з екрана якого на неї дивилося похмуре, однак вдоволене батькове обличчя, − Якщо так піде далі, то ти мене живою більше не побачиш. Я тебе ненавиджу! Краще у мене б взагалі не було батька!

Влада закрила ноутбук і спересердя пожбурила його на ліжко. Сльози відчаю покотилися їй з очей.

А вже під вечір того ж дня  у будинок родичів навідався з десяток людей і дім, у якому й так велося відеоспостереження, взагалі нашпигували додатковими відеокамерами. Навіть Владину кімнату, усі  ванни та туалети. Дівчина зрозуміла, що це результат її погроз.

Під пильним наглядом батька Влада, замість подорослішати, розквітнути не тільки тілом, а й душею, стати унікальною особистістю, просто опустила руки і поплила за течією. Школа, будинок. Будинок, школа. Дівчина нічого не бачила навколо, крім книг та інтернету.

Останній рік навчання у школі видався особливо важким. Саме тоді від Влади остаточно відвернулись друзі. Усіх їх відлякали Владині охоронці, котрі не дозволяли дівчині мати власних секретів. Та й чужих, тих, якими Владині подруги намагалися ділитися з нею, теж.

Жодних вечірок, чи дискотек. Про хлопців мови не могло бути взагалі. Кожен, хто підходив до Влади ближче, ніж на півтора метра, мав розмову не з Владою, а з її охоронцем. А після такої розмови, в цілях власної безпеки, втрачав до дівчини інтерес.

Правда, останнє Владу зовсім не засмучувало. Вона тільки  презирливо кривилася. Усі ці юнаки в її очах були боягузами. Ніхто з них і не подумав вчинити супротив. Хоча б для годиться, щоб не втратити повагу дівчини.

"Хіба ж такі вартують моєї уваги?"− переконувала себе Влада і мимоволі згадувала літні ночі проведені з Богданом.

Хлопець з рідного села не забувався дівчині. Влада вже й не особливо пам'ятала риси його обличчя, однак пам'ятала голос. Густий, мов свіжий гречаний мед. Пам'ятала його руки на своєму тілі. З грубою, мозолистою шкірою міцних долонь.

І запах. Особливий запах, який щоразу їй згадувався, коли сідала в автомобіль, що віз її в школу. Шкіряний салон автівки пах майже так само, як і Богданова куртка. Тільки тому запаху не вистачало самого Богдана.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше