Розділ 6. "Останній місяць літа 2018 р. Богдан"

Останні літні дні  за календарем добігали кінця. Та не схоже, що літо попрощалося до наступного року. Спека відчувалася ранками й не втікала увечері. Богдан останні дні літа трохи козачив. Вдома все, що міг зробити - переробив, а за якийсь тиждень − навчання. Мати ледь не з криками виганяла з дому на кавалєрку. Соромила, що інші хлопці уже до весілля готуються, а Богдан все у хаті висиджує, з якимись залізячками бавиться. Богдан матір як міг, так і заспокоював. Самому ж думки про Владу не давали спокою. Бо село маленьке, а зустрітись з нею, відколи приїхав, ніяк не вдавалося. Ніхто з її колишніх місцевих колежанок з нею дружбу не водив. Кого не спитав, відповідь була одна: «Не знаю. Давно не бачилися!»

В майстерню хлопець по приїзді з заробітків  вже не заходив. Однак на днях перестріла його Тетяна. Чи випадково, чи ні – не знав, та одного дня, коли біг на автобус до райцентру, недалеко від свого дому вгледів її біленький Лексус. Не заглядав у вікна, чи є хтось всередині автівки, чи нема. Хотів швидко проскочити повз, однак не встиг. Двері відчинилися і з водійського сидіння на землю ступили засмаглі ноги  у блискучих срібних босоніжках. За ними й уся Тетянина постать вигулькнула. Дівчина усміхнулася й невимушено проспівала:

− Привіт! Куди так поспішаєш? Давай підвезу.

Богдан стишив ходу. Не сказати, що був радий зустрічі. Але й не особливо засмутився. Оцінив бігло Тетянине плекане обличчя, підтягнуту фігуру. Що не кажи, а весілля з Андрієм Івановичем їй пішло на користь. Обличчя мов порцелянове. Лискуче, вкрите рівномірною золотистою засмагою. Скоріш за все відпочивала десь біля моря. У селі таку засмагу не здобудеш. Буває, що ніс так зачервоніється, аж шкіра з нього злазить, а щоки ще бліді. Богдан про себе усміхнувся. На польських заробітках теж так засмаг спочатку. Та Таньці точно не з заробітків та засмага дісталася. Ну що ж. Кожен живе як хоче.

−Та ні. Хоча дякую. Мені недалеко, − кинув, не цілком зупиняючись.

Тетяна, схоже, не збиралася так легко здаватися. Наздогнала, вхопила за руку, і перегородила собою шлях.

− Богдане, та чого ти? Я ж по старій дружбі, тим паче, що мені в той же бік.

Богдан повів бровою. Поведінка Тетяни після стількох років ображеного ігнорування щонайменше – дивувала. Давно ж зрозуміло, що не може нічого бути. Та перечити не став. Реально спізнювався на рейсовий автобус. Міг поїхати мотоциклом, однак той вкотре просився на ремонт. Мотоцикл хлопець беріг. Пильнував, як зіницю ока. Бо крім маминого велосипеда то був єдиний транспортний засіб вдома. Мопед продав давно, ще перед тим, як уперше до Польщі поїхати. Мамі залишив трохи грошей, поки його не було. І на дорогу теж гроші потрібні були.

Всівся в автівку на переднє пасажирське сидіння й допоки Тетяна теж всідалася, розгледів її зблизька. Що не говори, а Тетяна стала ще гарнішою, ніж була.

Схоже, дівчина помітила, що Богдан її роздивдяється, вдоволено усміхнулася. Випнула груди, щоб краще виглядали з декольте. 

− То тебе куди? – повернулася до Богдана, опираючись ліктем на узголів’я сидіння.

− Мені до автобусної зупинки.

− Ти в райцентр? Якщо так, то я теж туди. Бачиш, як тобі пощастило?

Богдан хмикнув. Сумнівався, що Тетяні потрібно було туди ж,  куди й йому, але промовчав. Цікаво, що там  з Тетяними намірами? Мало вірив, що нічого не приховує за своєю простою доброзичливістю.

− Ну поїхали. Хочеш, я за кермо сяду?

Тетяна похитала головою. Заперечувала. Втопила педаль газу й автівка  метнулася дорогою до виїзду з села.

Кермуючи, дівчина щебетала без стриму. Розповіла про всі екзотичні місцини, де встигла побувати і до шлюбу і в шлюбі з Богдановим колишнім шефом. Не забула мимохіть зауважити, як з Андрюшкою їй добре та який він турботливий.

− Тебе не хвилює, що він тобі в батьки годиться? Він твого ритму не витримає.То ж його берегти потрібно, – Богдан усміхнувся з власного жарту. Тетяна теж посміхнулася. Але скоріше зневажливо, ніж радіючи.

− Чого то мене має хвилювати? До твого відома, старші чоловіки досвідченіші у багатьох справах. У тому числі й у ліжку. А я,  якщо хочеш знати, моду на такі шлюби запровадила у нашому селі. Он навіть Владка... Пам’ятаєш її?

Богданове серце збилося зі звичного ритму. Ледве вдихнув, тоді видихнув.

− Пам’ятаю, − вимовив повільно. Серце знову загупало, трохи швидше, ніж зазвичай.

Тетяну відповідь розсмішила. Сміючись, в'їдливо кинула:

− Звісно, що пам’ятаєш! Ти ж бігав ті кілька днів за нею, як собачка. Так до чого я її згадала? То от. Владка теж виходить заміж за набагато старшого від себе. Дивно, що ти досі цього не чув. Її мама встигла похвалитися вигідним женихом всій нашій окрузі. Точніше, розповіла Наталці, тій шудрі недоробленій. А та вже розпустила новину по селу.

Автівка рівномірно гуділа, заввиграшки долаючи шлях, і той гул в інший час хлопця б заспокоював. Богдан з дитинства  любив гул справного двигуна. Але зараз зовсім не прислухався до його роботи. Відвернувся до вікна, міцно стиснув уста, щоб не вилаятися. Невже Тетяна говорить правду? Скидається на те, що так. Він же недавно тільки приїхав, тому й не встиг почути.

− Ти з Владою спілкуєшся? – хлопець нарешті відірвався від споглядання краєвидів за вікном та повернувся до Тетяни.