Розділ 7. "Середина осені 2018 р. За які гріхи?"

Будинок повнився дзвінкою тишею. Здавалося, що кожна річ у ньому завмерла і напружена до неможливості прислухалася до кожного дивного поруху, в очікуванні лиха, що підкрадалося поки беззвучно, тільки тінню нагадуючи про себе час од часу. Ось воно, тут! Бачили його тінь біля вікна? Годі чекати й сподіватися,  що воно пройде безслідно.

Так себе почувала й Ніна. Сиділа на широкому ліжку у своїй  спальні поки без жодних думок в голові. Просто знала − усе знову йде не так, як потрібно. Така впевненість оселилася після розмови зі старшою донькою.

Все почалося з того, що старша донька заявила про те, що переїжджає до обласного центру. Влада, бачте, виявила бажання працювати. Продавцем в одному з обласних супермаркетів. Ніна заперечила, що їй зовсім ні до чого працювати аби ким, Дмитро зможе влаштувати її на хорошу роботу, але вже після того, як Влада, звісно, закінчить навчання. Зараз же майбутній чоловік забезпечить усім, чого тільки Владина душа забажає.

− Мамо, я тобі хочу щось сказати. Не знаю, з чого почну...− Влада дивилася відкрито на  Ніну. Лиш глибоке дихання видавало у ній хвилювання, − Я не вийду за нього заміж. Я тобі цього не й обіцяла ніколи. І та єдина зустріч з Дмитром Олексійовичем, на яку я через тебе погодилась, була моєю помилкою. Я кохаю іншого. Кохаю по справжньому, розумієш? Так, що мені аж моторошно. Невже ти не хочеш, щоб я була щасливою?

До Ніни доньчині слова не одразу й дійшли. Вона якраз зазирала у духовку, пильнуючи за черговим шедевром для вечері. Мав і справді вийти шедевр, бо Дмитро Олексійович телефонував, що завітає ввечері. Хотіла майбутнього зятя здивувати. Та коли нарешті зрозуміла, що Влада тільки но сказала, гримнула дверкою духовки так, що та кавкнула жалібно, як бита собака. Рвучко випросталась і повернулась до Влади.

− І хто цей багатий щасливець?

Влада відчула в маминих словах приховане знущання. Та відступати не збиралася.

− Чому зразу багатий? Звичайна людина, з якою мені добре. Я щаслива, мамо! Я − ЩАСЛИВА! Невже для тебе це нічого не означає? Щастя ж не лише у грошах. Подивися на себе. Ти з татом хіба була щаслива?

− Та ти що? Говориш так, бо не знала досі, що то таке − злиденне життя. Коли картоплю їси на сніданок обід і вечерю! А іноді й без вечері взагалі. Що ти собі таке вигадала? Гадаєш, що з милим рай і в халупі? Як би не так! Та ти за місяць з цієї халупи втікатимеш! Але тоді вже буде пізно. І не рівняй мене до себе. Я ні на що не скаржилася. Робила все, щоб усім нам було добре.

Ніна зачервонілася, в грудях кольнуло, відчула, що серце так заколотилося, аж мало з грудей не вискочило. Дитина точно її смерті хотіла. Прийдеться знову пити заспокійливе.

Владина поведінка Ніну не просто здивувала, а й налякала. Бо жінка відчула в доньчиних словах впевненість у прийнятому тою рішенні. Тільки-тільки все почало налагоджуватись, і треба ж такому статися, закохалася вона.

− Мамо, можеш не старатися так сильно. Бо тобі нічого це не дасть, − Влада розвернулася, вилетіла з кухні та побігла сходами у свою кімнату. Ніна за нею, захекавшись від швидкої ходи й ще швидшої мови. Вирішила підійти до дочки з іншого боку.

− Доню! Та послухай ти мене! Чи я не бажаю тобі добра? Звісно, що щастя моїх дітей для мене понад усе. Але ти не гарячкуй, прошу тебе. Не рубай з плеча. Можливо, що це тимчасове захоплення і ти просто пошкодуєш потім про свій вчинок. Не говори ще нічого Дмитру, благаю. Придивися спочатку до того свого коханого! Що він тобі у житті дасть? Він тебе забезпечить чи використає і втече? Не живи одним днем. Дивися трошки вперед, прошу тебе.

Вже мало не плакала. Влада ж влетіла у свою кімнату, підбігла до шафи й почала викидати з неї речі. На підлозі лежала, лякаючи  розкритою пащею,  чорна валіза. Вічний супутник Владиних подорожей.

− Ти що робиш?

− Я вже тобі говорила. Я знайшла роботу в обласному центрі і орендувала житло. Збираюся їхати.

Ніна не витримала, заплакала. За що? За які гріхи, вона має все це терпіти? Чи ж не хотіла, щоб її діти ні в чому собі не відмовляли? Чи ж не робила для цього все та й навіть більше? Скільки років терпіла Семенове зневажливе ставлення до себе! Забула, що вона жінка заради дітей, а тепер... Тепер розплачується за те, що робила. Діти її слова не сприймають серйозно, не рахуються з її думками. Для них вона як і для Семена − ніхто.

− Мамо, не плач. Прошу тебе, − Влада полишила копирсатися в шафі й підійшла до матері. Обійняла її та поки Ніна захлиналася слізьми, тихенько вела своєї.

− Ти будеш нормально жити й далі. Ну і що, що в нас не буде грошей? Он скільки людей живуть так. Але ж подивися на них! Вони й справді живуть і щасливі у своїй бідності. Головне, що всі здорові. Ти теж своє здоров'я бережи. Не хвилюйся так.

− Та що ти можеш розуміти...− Ніна звільнилася з доньчиних обіймів, рвучко витерла долонями сльози, не кажучи більше й слова, розвернулася та вийшла з кімнати. Спустилася сходами униз, на кухню.

Влада зітхнула.  Сподівалася, що мама впевниться − її страхи безпідставні. А Дмитро? Дмитро хай котиться лісом зі своїми автозаправками і купою грошей.

Подумки вже вкотре подякувала Богданові, що наважився запитати її про той дурнуватий шлюб. Спочатку зніяковіла, збентежилася і надумала збрехати, що те, про що він чув − неправда. Але то була лиш мить. Далі вже не вагалася.  Виклала все  як було і відчула себе затишно й спокійно. Мов під прихистком міцної скелі, що стримає вітер, дощ сніг, чи будь-які інші життєві незгоди. Аж смішно було, наскільки просте розв'язання проблеми озвучив Богдан.