Вірити в кохання

Розділ 8. "Середина осені 2018 р. Ілюзія нового життя"

Гостинно запрошена літом осінь потихеньку перевозила в округи своє манаття. Де-не-де в місті вже можна було уздріти полапані багряно-жовтим дерева. Вічні супутники золотої красуні − морозні ранки добрячий тиждень вітали перехожих міцними обіймами. Зате вдень сонце ще гріло повітря, наповнювало його по вінця згадкою про літо.

Офісний люд тішився погожими днинами. Підставляв під гарячі сонячні промені обличчя, коли вичовгував в обідню перерву з офісів до найближчих кав'ярень чи, користуючись вільним часом, шастав з магазину у магазин, перевиконуючи власноруч складені плани необхідних закупівель.

Влада кожного ранку, не пізніше сьомої, бігла на тролейбусну зупинку, нарікаючи подумки на "жахливу" вранішню холоднечу. Для більшого антуражу глибоко засовувала руки у кишені тонкої куртки та пірнала носом у шалика, що фортецею оточував їй шию. Дівчина не любила ранки.

"Богданчику, я лінива, страх. Для мене встати у таку рань − це так, наче вагон вугілля розвантажити за лічені години" − на пів жартома, на пів жалібно переповідала хлопцю свої ранкові негаразди. Богдан співчутливо слухав і ніяково усміхався. В його очах Влада після своїх жалів читала слова пробачення за те що їй так кепсько, хоча хлопець нічого такого вголос не говорив. Трохи згодом до дівчини дійшло, що він, мабуть, почувається винним у тому, що Владі ось так зранку погано. Насварила себе за власну слабкодухість і більше не жалілася.

Вже кілька тижнів вона освоювалася на новому місці. "Продавець-консультант Влада" − бейджик, причеплений до білосніжного бортика нагрудної кишені такої ж білосніжної сорочки Влада першого дня своєї роботи розглядала зачудовано. Не вірила, що це її ім'я на тому заламінованому клаптику паперу. Десь прокинувся і заворушився смуток. Ось вона, старша донька успішного бізнесмена, працює в супермаркеті звичайнісіньким продавцем. Бачив би її хтось із колишніх подруг. Тетяна особливо. Ото вже б зловтішалася. Та такі смутні думки погнала від себе. Ну і хай би бачила. Це її життя. І вона, Влада, проживе його так, як сама того хоче.

Тижневе стажування минулося і перші самостійні дні роботи видалися дівчині набагато важкими, ніж сподівалася. Влада хвилювалася, говорила іноді покупцям якісь нісенітниці, від чого червоніла, як маківка у полі й ще більше губилася у власних словах, плутаючи їх та перекручуючи. Іноді ж від неї відверто сахалися. Тоді мала враження, що фразу "Чим можу допомогти?" люди сприймали як постріл із пістолета. Після таких випадків ще з добру годину ходила поміж рядів  з товаром і усміхалася. А ввечері переповідала Богдану про свої снайперські здібності. "Я йому така з усмішкою: Чим можу вам допомогти? А він отак як гляне на мене і поміж рядів, поміж рядів. Боюся, що мене виженуть з роботи за такі успіхи" − реготала до сліз за столом маленької кухні, поки Богдан готував вечерю.

Влада любила такі вечори, тому що траплялися вони не часто. Богдан після пар теж шукав підробітки, тому зазвичай його вдома увечері не було. Приходив ближче до опівночі. Завжди чекала, та окрім любощів ні на що не розтрачували в такі ночі сили. Лишень коли випадав вільний для обох вечір, це завжди було свято для душі, а не для тіла. Не могли наговоритися. Дівчина особливо цінувала такі миті з коханим. Й намагалася не засмутити його. Веселих історій назбирувалося чимало, Влада старалася усі запам'ятати, а потім переповідала їх, мережачи з власними жартами, Богдану. Любила, коли він сміявся і в очах були лиш ніжність та захоплення нею. Влада не дарма стежила за своєю поведінкою і словами. Не хотіла, щоб Богдан ненароком подумав, що вона своїми смутками натякає, що шкодує про своє рішення. Боялася того болю в його очах, як тоді, коли нажалілася, що їй все не так.

Іноді, у нападі відчаю, Влада й справді шкодувала. Однак була впевнена, що ніколи б не дорікнула Богдану. Бо в усьому, що відбувалося, остаточне рішення завжди було за нею. Відчай траплявся саме такими холодними ранками, або через лайливих людей, які готові загризти за випадково придавленого черевика.  Іноді ж масла у вогонь підливала мама або Віталіна.

Мама вже знала про Віталінину вагітність і це стало для неї ударом сильнішим, навіть, ніж батькова смерть. Влада вкотре опинилася у ролі хустинки, в яку час від часу добряче сякалася матір, виливаючи жалі та намагаючись змусити Владу повернутися додому. Дівчина терпляче її слухала, співчувала, та коли чула: "Може ти повернешся! Дмитро місця собі не знаходить" обривала зв'язок.

Віталіна ж постійно скаржилася на погане самопочуття і нудне життя. Як тільки мама дізналася про вагітність, переводила Віталіну по усіх знайомих лікарях, а по тому,  як змирилася вже з думкою, що вагітність не вигадана, відправила молодшу доньку до своїх батьків. Віталіна, відірвана від зручного життя, казилася. А токсикоз лиш посилював її злість.

− Владо, ти уявляєш, я нині своєю кросівкою вступила у куряче лайно.Тепер вона так смердить, що мені ригати хочеться. То все через бабу, то вона мене відправила курей годувати.

Влада на скарги молодшої сестри реагувала інакше ніж на материні. Віталіна так весело розповідала про свої біди, що не співчувала їй, а сміялася. І Віталіна вже за мить по своїх розповідях сміялася разом з нею. Влада відчувала, що Віталіні насправді подобається у дідуся з бабусею. Ті певно з неї пилинки здувають. Вдома ж ніхто не звертав на неї увагу, як батька не стало, то чому б мало не подобатися. Тоді відчай охоплював, що не може бути такою безтурботною, як Віталіна. Хоча тій мало б і бути складніше, та, мабуть, рятувало те, що молодша сестра не особливо  брала собі щось до голови.

***




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше