Глава 12

Поляна, на якій ми були, освітлювалася лише світлом місяця. Десь далеко зашелестіли потривожена гілка дерева. Так близько і водночас так далеко.

- Зосередься! - Вкотре повторив Хранитель. Здається, у нього незабаром нерви здадуть.

Він цілу годину, а то й більше намагається навчити мене. 

«Поглянь у себе. Спробуй побачити світло. Відчуй тепло»  - говорив він мені. Не знаю, що там у собі треба побачити, у мене нічого не виходило.

- Ти маєш розслабитися. Сядь так, щоби тобі було комфортно.

Я сіла, схрестивши ноги. Хоча зручніше мені було б прилягти. Але думаю, в такій позі є шанс заснути, тому що я дуже втомилася і просто до божевілля хочу спати. Спробувала розслабитися. Зітхнула на повні груди і з мене сповзла ковдра. Та що таке; перев'язала її на грудях і спробувала знову. Відчула подих на своєму правому плечі. Від контрасту холодного повітря та теплого дихання по шкірі пробігли мурашки. Розплющивши очі, побачила Хранителя, що схилився наді мною.

- Що ви робите?

- Дуже цікаво. – Що його могло зацікавити на моєму плечі?

- Це звідки? - У мене ніколи не було татуювань, а зараз у мене на плечі красувалося тату у вигляді дивного переплетення ниток. Наче маленька дитина помалювала або хтось ручку розписав. Малюнок досить маленький, тому я його не помітила одразу. - Що це? - Запитала, подивившись на Хранителя. На його зацікавлений погляд зрозуміло, що він знає, звідки в мене татуювання. Але він мовчав.

- Продовжимо. Розслабся... - Зрозуміло, що відповідати він мені не збирається.

Ну і гаразд, потім розберуся. Зараз у мене є справи важливіші. Отже. Продовжую розслаблятись. Ех, мені б зараз сюди вино і плитку шоколаду... Мрії перервав не сильний, але образливий потиличник від Хранителя.

- Ти зовсім не намагаєшся! Хочеш назавжди тут залишитися і ніколи не побачити тих, хто став тобі дорогим?! Чи повернуться до нормального життя?

- Хочу повернутися. – відповіла, проковтнувши слину. 

- Тоді припини витати в хмарах і займись ділом!

Вигляд розлюченого Хранителя мене потішив, але сміятися йому в обличчя я не ризикнула. Він правий. Потрібно зосередитись. Ще півгодини медитування, і я відчула! Тепло в серці.

– Я відчуваю… – Розплющивши очі, сказала завмерлому в очікуванні Хранителю. Той полегшено видихнув. Він мабуть зовсім зневірився, що в мене щось вийде.

– Це твій звір. Потягнись до нього. Тільки так ти зможеш розбудити його. Тільки будь дуже обережна.

Я заплющила очі і зробила так, як казав Хранитель. Маленька грудка світла всередині мене заворушилася, і почав розплющувати очі. Це собака! Точніше щеня. Я почала подумки гладити його огортати теплом і турботою. Який він гарний! Цуценя піднялося на лапи і невдоволено глянуло на мене. Добре, гарна. Цуценя гаркнуло.

- Ти молодчина. - Увірвався в мої думки Хранитель. – Дай їй ім'я.

Я подивилася в очі маленькому цуценяті. Хто ж ти? У голові зазвучала дивна мелодія, не я не розуміла сенсу слів, але музика дуже гарна. Арія, майнуло в голові. «Я зватиму тебе Арія», – звернулася я до цуценя. Та згідно кивнула, приймаючи своє нове ім'я

– А тепер дай їй поспати. – знову промовив Хранитель. Я дала спокій цуценяті і подивилася на Хранителя, що стояв навпроти мене. - Ти велика молодець. Дай їй трохи відпочити, і тоді продовжимо.

Я кивнула. Очі самі собою почали заплющуватися. Відпочити треба нам двом. Тому, не соромлячись, завалилася на бік і задрімала.

 Коли прокинулася, на галявині нічого не змінилося. Все також світив Місяць, Хранитель сидів навпроти мене. Дивно, поспала я мабуть кілька хвилин, а таке відчуття, що скільки годин.

– Це магічне місце. – просвітив мене Хранитель. - Ти відпочила, тепер можемо продовжити.

 І почалося все за новою. Але цього разу справа пішла швидше. Арія відгукнулася одразу. Це так незвично відчувати когось у собі. Частиною себе. З подивом я помітила, що Арія підросла. На моє запитання Хранитель лише повторив про магічне місце. Чи  він забув, як розмовляти, чи завжди такий небагатослівний.

 Я могла собою пишатися. Ні, ми.

Арія розумниця. Слухала мене і допомагала виконувати всі команди, що давав Хранитель. Я повертала тваринний нюх чи зір, будучи в людській подобі. Спочатку було трохи неприємно. Але потім я втягнулася.

- Тобі час. - Раптом сказав Хранитель. – Скоро світанок. Тебе шукатимуть.

Дерева заворушилися, і з'явився просвіт.

– Я зможу знайти дорогу назад?

— Як тільки ти увійдеш у ліс, то перетворишся на собаку. Магія цього місця перестане на тебе діяти. Незважаючи на всі твої зусилля, ти ще занадто слабка та недосвідчена. Я тебе виведу. Завтра продовжимо.

- Ви ж казали, що Арія надто слабка...

- Правильно. Вона слабка. Ти сильніша. Саме тому ти володієш тілом. Як тільки вона одужає і підросте, то увійде в свої права. Бути людиною самостійно ти поки що не можеш. Тож ти знову станеш собакою. – Судячи з усього, я вже набридла Хранителю своїми питаннями, і він просто мріє від мене позбутися.