Розділ другий

Розділ другий

Алекс

         Спочатку їхали мовчки. Білявочка сиділа рівно, навіть не рухалася зайвий раз. Склалося враження, що боїться мене. Не знаю, що коїться в її білявій голівоньці, але я не схожий на маніяка. Я ж Тео Джемс! А він привабливий і сексуальний мачо, а не псих із задвірків. Тео Джеймс… Ледь не розреготався, згадуючи  її слова в кафе.

          Я хоч і стежив постійно за дорогою,  але боковим зором помічав, що час від часу вона з цікавістю зиркає в мій бік. Як маленька дитина, якій заборонено дивитися жахастик, уперто не слухається і крізь пальці все-таки позирає на страшні картинки з екрану телевізора. Мене страшенно тішила поведінка Коллет, і я усіма силами змушував себе не сміятися. Стулив міцно губи, і на всяк випадок, насупив брови.

          – Як нога? – запитав, не відводячи очей з вишневого позашляховика марки «Додж», що тримався на безпечній відстані попереду мене.

          – Якщо не рухаю – не болить, – спокійно відповіла Коллет. Її голос вже вирівнявся, дівчина заспокоїлася і припинила плакати. –А якщо зробити отак, – вона вивернула ногу і заскавуліла, як вуличний пес, якого вперіщили патиком, – то дуже болить!

          – Так не роби так! – відірвав руку від керма і вказав на її ногу. Ото дивне дівчисько! – Тобі подобається біль чи що?!

          Вона заперечливо захитала головою. Пройшло пару хвилин, дівчина вгамувалася і навіть перестала шморгати носом. Розвела мені тут мокроти стільки, що я боюся, як би пліснява не кинулася по салону!

          – Чому ти вирішив мені допомогти? – мелодійний голос Коллет розлетівся дзвіночками.

          – Бо там, де я ріс, звично допомагати іншим. Тим паче, якщо стається неприємність, – буденно відповів.

          – І де це? – відчув, як прискіпливий погляд білявки застиг на моїй постаті.

          – Немає значення, – кинув недбало.

          Не хочу розповідати їй про Україну. Навіщо? Наше знайомство продовжилося лишень завдяки випадковості. Якби не прикрий випадок з її босоніжкою, ми б вже давно роз’їхалися в різні куточки величезного мегаполісу і вже навряд чи зустрілися б вдруге.

          – А в нас можуть засудити за таке. Типу, натравити адвокатів, щоб бабки зрубати. Вигадати історію про домагання – потім вік не відмиєшся.

          – Чув такі історії. І для мене це дуже дивно.

          – Ти іноземець? – вона окинула мене поглядом з голови до ніг. – На туриста наче не схожий. То ти емігрант, так? – прищурила погляд, чекаючи на відповідь.

          – З чого ти взяла?

          От же причепа! Та яка тобі різниця хто я і звідки! Вже починаю жалкувати, що допоміг їй. Треба було залишити її, нехай собі з подружкою давали б собі власними силами раду. Довбаний лицар на сраному кросовері! То я про себе, якщо що.

          – Твоя поведінка не схожа на американця. Звідки ти?

          – Я з Нью-Йорку, як і ти, – вирішив віджартуватися.

          Треба перевести тему розмови, інакше я не витримаю її допиту і вибухну гнівом. Тоді точно подумає, що якійсь неадекватний психопат. Ці американці такі вразливі, як цнотлива панянка вісімнадцятого сторіччя. Слова не скажи – полохаються. Наших українців нічим не проб’єш.

          – Сподіваюся, ти не з таких? – запитав у неї.

          – Яких?

          – Тих, хто подає до суду, треба це чи не треба, – відповів і кинув на дівчину короткий й серйозний погляд.

          – Я схожа на біднячку? – обурено фиркнула Коллет.

          – Емммм, зовсім ні. Не зовсім розумію, до чого тут бідність, але ок. До речі, твоя подружка виграла, – всміхнувся, згадуючи хитре обличчя дівчини за столом.

          – Виграла? – здивувалася білявка. – В чому?

          – Ну, хіба за твоїм столиком сиділа не твоя подружка?

          – Ааааа, так, – кивнула Коллет. – То Джина. А про який виграш ти говориш?

          – Ну, як. По її хитрючому погляду зрозумів, що вона взяла тебе на «слабо». Чи вистачить тобі сміливості підійти до мене і заговорити. Знаю я ці приколи.

          Тоненькі брівки красуньки стрибнули догори, а на обличчя намалювалася розгубленість. Хах! Мала явно не очікувала, що я розкушу їхній задум.

          – Ти телепат? – здивовано пискнула.

          – А-ха-ха, ні, – щиро розсміявся. Капець, яка вона смішна.

          – То як ти здогадався?!

          – Ну, в мене насправді присутня певна фішка, яка допомогла мені вас розкусити.

          – Серйозно? І що це? – не ховаючи своєї цікавості спиталася Ванілька.

          – Життєвий досвід, – підморгнув їй і її білосніжні щоки враз вкрилися рожевою фарбою.

          – Ти мене підловив, – вона й собі всміхнулася, дивлячись на мене з-під густих й нафарбованих чорних вій. Трішки помовчала, а потім промовила: – Чому ти сказав, що твій начальник тебе повісить за… ну… – вона затнулась, так і не промовивши вголос слово «яйця».

          – Строгий чувак - мій начальник. Любить точність, порядок і контроль.

          – Ох, точнісінько, як мій батько! В мене дах їде від його режиму і надмірної опіки! А мені вже двадцять два, якби хто питав! Не маленька!

          Я тільки косо подивився на неї. Тут, в Сполучених Штатах, дівчата в її віці вважаються малими пісюхами. Не те, що у мене на Батьківщині. Там у вісімнадцять вже одружуються й народжують дітей. А американки до тридцяти років навіть і думати не бажають про шлюб, тим паче про нащадків.

          Вона вийняла телефон з крихітної сумочки, що висіла через її плече і почала фоткати приборну панель моєї тачки.

          – Ти що робиш? – здивувався, спостерігаючи за її діями.

          – Фоткаю, як що? – всміхнулася Коллет й залипла у смартфоні. – А це що у тебе за марка авто?