Віртуальні почуття

Епілог

Сім місяців потому.

 

Я стояла біля вікна й спостерігала за снігопадом. Перший в цьому році. Різдвяний. Ми якраз прикрасили ялинку, розвішали гірлянди, тепер в домі відчувався дух свята, якого всі – й дорослі, й малі, чекали з нетерпінням.

Моя особиста казка триває вже більше півроку. І я жодного разу не пошкодувала про те, що того дня залишилася у Львові. Я швидко звикла до старого міста, до розміреного темпу життя, до туристів, що кожного дня гуляють площами та вуличками.

Алекс допоміг мені з переїздом, і допоміг знайти мені клієнтів у Львові, тож роботу я не втратила, а навпаки – її стало навіть більше. Та й Алекс все ж таки залишився в тому готелі керуючим. Принаймні до того часу, як запрацює ресторан.

Ми здали мою квартиру в Одесі та отримували додаткові гроші для втілення нашої тепер спільної мрії.

Ми продумали все до дрібниць, сперечалися щодо кольору стін та скатертин на столах в нашому ресторані, разом обирали меблі, складали меню. І це зблизило нас ще більше, бо як виявилося – ми майже все бачили однаковим. Проте не все робиться так швидко, як того хочеться. Та іноді це тільки на краще.

Влітку ми знову відвідали Одесу, щоб завершити-таки усі накопичені справи, домовитися з новими клієнтами про співпрацю через скайп, а з Іваном ще раз поговорити про те, що я можу й далі виступати з презентаціями, і при потребі навіть онлайн. Я побачила, що він був розчарований, мабуть, він все ще мав надію, але я нічого не відчувала до нього.  

 І якраз була нагода здійснити подорож Одещиною – нарешті я побачила й фортецю, побувала на цих самих середньовічних виставах, про які з таким захопленням розповідав Алекс. Я побачила пеліканів на Дністрі, скуштувала смачнючу уху на березі Дунаю, ну й звісно ми засмагали на пляжах та купалися в морі.

Марійка дуже зраділа швидким змінам в моєму житті та постійно повторювала: «Я ж тобі казала!».

А потім ми готувалися до її весілля, допомагали з вибором сукні, годинами базікаючи по скайпу. В жовтні ми разом відвідали Аргентину, де одружувалася моя найкраща подруга. І мені пощастило спіймати букет нареченої.

- Яська, - обійняла мене подруга, - я знаю, що ти зустріла свого принца, то ж чекаю на твоє справжнє весілля, білу сукню…

- Все буде, - до нас підійшов Алекс, - чи не так? – він дивився на мене закоханим поглядом, повним ніжності та турботи.

- Звісно, - відповіла я.

- Ну якщо все так чудово складається, - голосно заявив тамада, - запрошуємо дружку та її нареченого на танок!

Нам увімкнули аргентинське танго. Танець пристрасті. Танок кохання. На щастя, ми знали в яку країну збираємося, тож спеціально ходили на заняття та вивчили декілька традиційних танців. Й танго в тому числі.

Ми наче жили музикою, підхопивши її ритми, ми проживали нашу історію, ми через рухи зізнавалися один одному у коханні, не звертаючи уваги на численних гостей.

- Бравісимо! – шквал оплесків роздався як тільки музика змовкла. А ми продовжували цілуватися, на мить забувши, що це чуже весілля…

 

Повернувшись до Львова ми нарешті зайнялися відкриттям ресторану, і ось вже півтора місяця як працює наша ресторація «В гостях у куми».  Така собі дерев’яна хата, колодязь на вулиці, біля нього «живе» пес Лапик. Намальований, проте, дуже гарний. Ми намагалися передати сільську атмосферу. Ну й, звичайно, в меню виключно українські страви та вишиті червоними маками скатертини на столах. Дуже швидко це місце стало популярним. Про нас стали писати місцеві пабліки та ресторанні критики.

Але сьогодні ресторан закрито на спецобслуговування.

Сьогодні, в переддень Європейського Різдва – наше весілля.

- Яська, та така гарна, - підійшла до мене Марійка. Витончена біла сукня мала ще більше підкорити мого Алекса.

- Дякую, - посміхнулась я. – Диви, який снігопад розпочався.

- Чарівний! Справжня казка, - погодилася вона. – Нехай усе життя буде казковим!

- З Алексом так й буде, - запевнила я.

У тут ж мить за вікном роздалися сигнали під’їжджаючих автівок.

- Наречений вже тут! – заплескала долонями подруга. – Ну, ходімо, вже. Пора до церкви.

- Ходімо, - я ще раз подивилася у вікно. – Алекс в темно-синьому костюмі, з букетом червоних троянд, поспішав до хати.

Я посміхнулася. Мій коханий. Сьогодні ми дамо обіцянки Всевишньому. Тож тепер точно – разом та назавжди.

- Ясенька, кохана моя, виходь до мене, будь ласка! – вигукнув він.

- Я вже іду, - відповіла йому, та вийшла з кімнати. Він так й завмер на місці, розглядаючи мене у весільному вбранні.

- Ти – найпрекрасніша у всьому світі! – на одному подиху промовив він.

- Дякую! Ти теж виглядаєш неперевершено, - зробила крок до нього, взяла за руку.

- Готова? Поїхали? – просто запитав він.

Ми вирішили не проводити ніяких ритуалів із викупом нареченої – вважали цю розвагу застарілою та зайвою. На нашому святі були присутні лише батьки та близькі друзі.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше