2. Пізнання себе

Їжа, їжа, навкруги було повно їжі. Хакерське творіння зі страшенною ненаситністю пожирало усе, що бачило. А бачило воно багато: починаючи від маленьких файликів .docx і до операційної системи. Коли ж усе пропало у жадібному черевці, а навкруги знову з'явилась суцільна темрява, Hrach все ще не відчув ситість. Голод ставав все сильним та сильнішим, але до нього ще й додалось незрозуміле почуття, жага до чогось не звіданого. Цей поклик матеріалізувався у тонесеньку сріблясту лінію, яка витягла хробака-знищувача назад у мережу. Де знову усе миготіло, світилось і било струмом, коли вірус хотів укусити щось. Цей раз він не летів хаотично, а плив маленькою срібною доріжкою, що вела його до якогось місця. Вир за виром знову затягував його у простір насичений гігабайтами їжі.

З кожним поглинутим файлом, Hrach починав розуміти свою сутність, розуміти хто він і що робить. І з кожним мегабайтом, що з'їдався його зубатим ротом, срібна ниточка міцнішала та перетворювалась у широку дорогу до запрограмованого місця прибуття, де вірус зможе розгулятись на повну.

Пропливаючи мережею, вірус знав, що ще один ПК, ще триста гігабайтів, і він попрямує до цілі, де їжі буде вдосталь, і не потрібно буде щоразу крутитись у коловороті(дуже це йому не подобалось). Сильний потік  з інформації затягнув його до чергової — останньої — жертви.

Перше, що впало в очі заставка робочого стола, де до нього усміхалась красива голубоока дівчинка років десяти. Замилувавшись, навіть не помітив, як проковтнув перший файл. То був текстовий документ — щось там про природу (Hrach не тільки жер інформацію, але й навчався за допомогою неї). Усе, що він поглинав відкладалось у його голові(чи точніше у його коді). Він навчився прочитувати документи, прослухувати музику і переглядати зображення.

— Мамо! — різкий дитячий крик в перемішку з плачем привернув увагу хробака. — Я вірус на ноутбук піймала. А там мої фото і реферат у школу. Мааамо.

Було чути відверте ридання,  Hrach не  бачив хто плакав, але чітко розумів, що голос належав отій голубоокій маленькій принцесі, яка красувалась у кожному файлові .jpeg.

Смуток заволодів Hrach-ем, але він не зміг пересилити себе, свою природу — поглинув усе, залишивши чорну пустоту. Така ж пустота посилилась і всередині вірусу, вірусу, який здається мав душу.

***

Сильні удари у вхідні двері розбудили Миколу. Хлопець з переляку ледь з ліжка не звалився. Швидко натяг шорти та побіг до дверей. Не встиг їх відчинити, як Василь влетів у квартиру, заледве не збивши переляканого друга з ніг.

— Вірус застряг, — перше, що промовив хакер, відхекуючись (кілька десятків сходів уверх вплинули на молодий організм).

— Тобто? —  не зрозумів Миколка, про що йде мова. Він мало що розбирався в комп'ютерах, а тим паче у вірусах чи ще в чомусь схожому до того, чим займався його друг. Він радше був підтримкою чи талісманом, а деколи й жертовним ягням, коли у Василя щось не виходило.

— Він давно уже мав бути на місці, але це не так. Я простежив його по коду. Він застряг в останньому ПК. Вся інформація поглинута, але чомусь він залишився там! —  кричав Василь, стукаючи кулаком об стіну. Добре, що Микола жив сам (з рідних була тільки старенька бабуся, і та перебралась уже більш як два роки у село).

***
Срібна доріжка все смикала та тягла  Hrach-a до цілі, але він не хотів. Не хотів більше шкодити. Плач дівчинки досі долинав до нього, змушуючи голод ховатись десь на задвірках коду. Як це можливо, він не знав, але це було і це потрібно прийняти. Він більше не піде на повідці свого творця, він знайде свій шлях і своє призначення.

***
— Заспокойся, — підійшов Микола до друга. — Можливо, це й на краще. Тобі не потрібно було й починати. Це дуже ризикована справа.

— Що?! Що ти сказав?! — визвірився той до товариша. — Що ти, взагалі, можеш розуміти? Я стільки сил потратив на цей задум. Я не здамся. Чуєш мене, я не здамся! — кричав він Миколі в обличчя. Василь був на грані, здавалось, ще секунда і він вдарить того, хто завжди поруч, завжди підтримував. Але цього не сталось — хлопець відвернувся та різко видихнув. Відійшовши до вікна, Василь почав тихо та спокійно розмовляти сам із собою:

— Що я можу? А я нічого не можу. Програма автономна, усе закладено у коді. Мені, що його силою тягти... Точно — тягти, —  вдарив себе по лобі рудий. — Мені потрібен твій комп’ютер. Негайно.

Не дочекавшись дозволу товариша, забіг у кімнату та ввімкнув комп’ютер, зручніше всідаючись на стілець. Він вставив маленьку флешку, що дістав із кишені шортів, в USB-порт. Пальці з силою вдарили по клавіатурі, а на екрані з'являлись різні символи, букви та цифри.

— Зараз. Зараз я тебе потягну. Василь Пилипко ніколи не здається, — бурмотів собі під ніс хакер.

Микола так і залишився стояти, споглядати як його друг працює. Важкі думки роїлись в його голові, але якщо Василь щось задумав, його не переконати у зворотному.

***
Срібна нитка, що спочатку виглядала, як доріжка, що супроводжувала вірус до цілі, стала мотузкою, що силою тягла Hrach-а, не даючи змоги опиратись.

Швидкість була просто блискавичною, і всього пару секунд, вірус опинився біля круговерті, що швидко затягував його до сервера МегаБанку, найбільшого банку України. Перед хробаком відкрились незвідані простори, мільйони гігабайтів інформації, яку необхідно поглинути: файли, програми, бази даних. Інстинкт, що закладений малолітнім хакером, спрацював моментально, хоч як Hrach не намагався з цим боротись, він пожирав усе, що траплялось у нього на шляху. Він чув крики та паніку, що звучала десь за межами системи, але він не хотів розбирати слова, розуміти їх. У ньому ще досі лунав крик маленької дівчинки: «Страшний вірус знищив усе!» — і це змушувало його страждати. Хробак хотів, щоб усе це закінчилось, він хотів померти. Навіть спробував поглинути сам себе, але це виявилось марно — вірус продовжував знищувати електрону базу банку.