Глава 11

Проводжаю поглядом Давида. Поглядом сповненим ненависті на саму себе. Я продалася… бо він так захотів, мій власний батько захотів, аби продалася. Ненавиджу його у цю мить, так само й ненавиджу себе. Розумію, що вибору дійсно не мала й знаю – він, бісів покидьок, має рацію. Моя мама тримається тільки заради мене, а я… я ж її зламаю, коли помру. Це гнітить найбільше, але й змушує робити такі шалені кроки тільки заради неї, як вона робить усе життя їх заради мене.


- Еля, — мама торкається обережно плеча, а голос сповнений тремтіння. – що він хотів з тебе?

- Нічого, мамо, — кладу долоню поверх руки рідної та обережно гладжу її. – все добре.

- Ти ж не погодилася? – насторожливо запитує, а я ігнорую, бо не знаю що мені відповісти. Я погодилася, так, мамо, я погодилася на це божевілля. Погодилася стати дружиною дорослого чоловіка тільки заради того, аби він хоча б постарався врятувати мене.

- Елю! – гучніше шипить мама. – не кажи, що ти пішла на це.

- Мамо, — зітхаю й заплющую очі. Й так відчуваю себе паскудно, а ще й її голос… він сповнений обурення та огиди. – так у мене буде хоча б шанс на життя…

- Ми б щось придумали, Елю, але ж не таким чином. Не продаватися комусь, заради власного порятунку.

- Мамо, — шепочу та обіймаю рідну. – колись слід йти на перекір власним принципам, бо я боюся… боюся залишити цей світ. Боюся більше ніколи не зазирнути у твої очі й банально пройтися вулицею та відчути спів птахів. Я так боюся…

- Доню, — схлипує мама. Але це правда, жінка й сама це розуміє. Ми ніколи в житті не накопичимо грошей на нормального лікаря, аби він взявся за мій випадок, а з цим Богданом у мене буде шанс.

- Так не має бути, але це єдиний вихід.

- Завжди можна знайти ще один, можливо не такий легкий, але можна.

- Мам, все уже вирішено, — зітхаю й відходжу. – Годі вже, ходімо прикрашати ялинку.

За години пів огидне відчуття потрохи зникає. Все ж, я переконую себе у тому, що зробила правильно. Врешті, мене ніхто не змушує займатися із ним сексом. Ми просто будемо… одружені. І все, більше нічого. Чоловік і дружина, фіктивно. Вкотре повторюю собі, що це лише на деякий час. Він допоможе вилікуватися і я одразу ж подам на розлучення, саме так і буде.


Мама дивиться прискіпливо й в погляді у жінки читається, що я роблю помилку. Можливо… але як по-іншому? Не знаю…


Все ж купа дівчат мають стосунки за гроші й нічого, живуть, радіють цьому. Навіть насолоджуються таким перспективам. Я ж матиму від цього тільки здорову вигоду, це ж виправдовує мене? З надією задаю собі питання, але… чорт та ні хріна це мене не виправдовує. Таке не можна виправдати, бо я власноруч загнала себе у помийну яму. Стала дівчинкою, яка продалася заради власного ж життя. А йому? Навіщо я цьому Богдану? Хіба не може знайти собі гідну партію, які не потрібен весь цей догляд, лікування. Врешті, яка буде здоровою й з якою не буде проблем.


Заходжу до кімнати, бо там залишила Оленку й напевно у неї купа запитань, на які я не маю відповіді…


- Оленко, вибач, що так довго, — кажу й знизую плечима. Стараюся вичавити із себе хоча б легку посмішку.

- Нічого, — посміхається навзаєм. – я без тебе не дивилася, — каже подруга. – чекала, аби разом продовжити.

- Чудово, але пропоную прикрасити ялинку, а тоді вже серіал.

- Підтримую, — зригує з ліжка дівчина та підходить ближче. – ти плакала?

- Ні, — брешу. Як вона замітила? Навіть мама не помітила, бо плакала вже давно.

- Не бреши, — настоює подруга. – я ж бачу. Це він тебе образив? Тітка Ліна сказала, що твій батько приходив.

- Давид, — виправляю білявку.

- Що? – дивується й зводить від нерозуміння брови.

- Давид, не батько, — кривлюсь. – він не може бути моїм батьком. Точно не він.

- Цей чоловік образив тебе, — більш стверджує, аніж запитує.

- Напевно, — гублюсь у відповіді. Бо образою це назвати важко. Він зламав мене голими руками й навіть не шкодує про це. Йому просто байдуже, що вчинив так. Звісно, у Давида ж син, куди йому до дочки.

- Пропоную йти прикрашати ялинку, — каже дівчина, помічаючи мій стан.

- Так, — киваю та хапаю пакет – візьми ще ось той, а я поки попрошу маму, аби знайшла новорічні іграшки, бо з ланцюгами трохи перегнула палицю, — посміхаюсь та виходжу з кімнати.

Лишаю Оленку у вітальні з важливим завданням дістати усе з пакетів, а сама йду у кімнату мами. Сподіваюсь, що хоча б це принесе маленьку радість у моє життя, бо занадто багато перешкод стало на шляху за останній місяць. Спершу аневризма, потім ще й батько зі своїм Богданом.


- Мам, — зву, коли заходжу до її кімнати. – можеш знайти ті іграшки про які ми вчора говорили?

- Вони на горі, Елю, — каже мама. – зараз я дістану, ви поки що шишки розвішуйте.

- Ага, — посміхаюсь і киваю. – ти теж долучайся, будеш командувати нами, що й куди вішати.

- Тобі видніше, — знизує плечима жінка.

Я повертаюсь у вітальню, де Оленка вже справилася з пакетами та слухняно чекає. Ми швиденько розв’язуємо ялинку, та приносимо відро з землею, аби її туди поставити. Швиденько ставимо красуню та чекаємо на маму з іграшками. Відходжу у бік й не можу нарадувати око, вона й справді ідеальна. Велика та пишна, така, про яку я мріяла усе своє життя. Й байдуже, що у моїх мріях її приносив батько.

Мама повертається з двома коробками у руках. Каже, що у одній іграшки, а в іншій вогники. Кидаю погляд на усі прикраси й навіть трохи сумніваюся, що їх вистачить для цієї красуні.

Ми вмикаємо різдвяну музику, оскільки за декілька днів починаються зимові свята. З музикою будинок відразу наповнюється різдвяною атмосферою так і хочеться прикрасити ялинку та йти на кухню пекти імбирні пряники, а ще гарячий шоколад і купа прикрас по будинку. Бляха, це так круто.