Глава 17

Коли Богдан лишає врешті мою кімнату, шумно видихаю повітря, яке накопичилося у легенях. Він занадто сильно впливає на емоційний стан. Занадто… закутуюся сильніше у ковдру, аби захистити себе від нього.


Сон ніяк не йде, бо відчуття таке, ніби ось він знову ввійде до кімнати й вкраде простір. Тільки так вчиняє цей чоловік. Він не простий…


З вулиці чується лайка собак, схоже тих самих бійцівських, а за вікном повна темрява. Не знаю скільки годин, але ще точно ніч. Дістаю телефон на тумбі й підтверджую здогадки. Тільки третя ночі, тоді якого біса його собаки гавкають?

Важко зітхаю й приречено чекаю ранок, бо заснути так і не вдається. Богдан ніби у голову мені в'ївся й з першого ж дня залякав. Так, я боюсь його до тремтіння у тілі, бо уся його енергетика спрямована на те, аби знищувати морально таких як я.

За ніч так і не змикаю очей, тому коли світає навіть радію, бо хоча б матиму змогу поспілкуватися із Тонею, коли дочекаюся від'їзду Богдана. Поки сьома ранку, маю надію, що усі сплять ще міцним сном, тому прослизаю швиденько з кімнати до ванної, прихопивши із собою чистий рушник.

Вмикаю воду та змиваю із себе увесь бруд свого життя… так, саме бруд, бо це до біса неправильно те, що роблю. це так аморально…

Аморально, Еля… повторюю собі й заплющую очі. Які б не були у мене на це причини, це неправильно. Вчора вночі я взагалі дозволила йому себе душити.
Змахую головою думки й виходжу із душовою, обмотуючись у рушник. Тільки зараз розумію, що забула чисту білизну й одяг, тому кидаю усе до брудне до кошика, а сама швиденько повертаюся до кімнати закутана у рушник.

Але… але там стається те, чого я точно не очікувала.

- Доброго ранку, Елю, — протягує Богдан. Чоловік сидить у діловому костюмі на моєму ліжку закинувши ногу на ногу та криво згинає вуска у подобі посмішки. Огидно. Відчуваю, як мене перетрушує від одного його вигляду, але знаю, що відповісти маю, бо хто знає чого від нього очікувати. Принаймні, це буде розумно.

- Доброго, — ледь вичавлюю із себе тихе буркання. Відчуваю себе жахливо некомфортно, коли стою перед чоловіком у одному лише рушнику й з вологим волоссям. Чорт… так могла вляпатися тільки ти.

- Гучніше, дівчинко, — наказує й ширше кривить губи.

- Доброго ранку, — голос тремтить. Він нахабно вгинає голову на бік й розглядає кожен сантиметр тіла, зупиняючись на оголених ногах.

- Ти не з'явилася на сніданок, — фиркає не зводячи погляду з ніг. Відчуваю, як щоки червоніють від сорому.

- Тобто? А хіба був сніданок? – здіймаю обережно брови. Коли я виходила із кімнати до ванної, будинком панувала тиша, тому я й не думала, що хтось уже снідає. Тим паче точно відчувала б запах їжі.

- Був, — киває.

- Всюди була тиша, тому я… - не встигаю договорити, як він перебиває мене, різко піднявшись. Приходить упритул і тільки зараз помічаю наскільки він високий. Я буквально впираюсь носом йому у ключиці.

- Я снідаю у тиші, — хрипить нахилившись до вуха. Проводить долонею по вологому волоссі й криво всміхається. – тому наступного разу, чекаю тебе у сьомій за сніданком… майбутня дружино. – якось лукаво протягує. – а зараз до мого кабінету,- фиркає. – тільки приведи себе до ладу, — Богдан окидає поглядом натякаючи на те, щоб одяглася та висушила волосся. Стає ніяково, а вже в наступний момент обурююсь. Тобто привести себе до ладу? Це ж він нахабно увірвався до мого простору. Знову…

- Добре, — гиркаю й чекаю поки вийде з кімнати.

- Слухняна дівчинка, — підмічає. Ти ще не знаєш, Богдане, що нарвався на далеко неслухняну, але нехай це залишиться таємницею для тебе, бо як тільки ти мене вилікуєш я звалю звідси. – чекаю на тебе у кабінеті.

Богдан виходить, а мені ніби знову повертають кисень. Не знаю, чому він так діє на мене. Е знаю, чому змушує задихатися у його присутності. Напевно, це такий тип людей. Вони, ніби моральні вампіри, які висмоктують із людей енергію та здоровий глузд.

Падаю на ліжко та важко видихаю. Навіть місце на якому сидів Богдан пропахло бергамотом та літом. Боже… він всюди й це найбільше дратує, бо Богдан огидний й понад усе на світі я мрію опинитися вдома, а не у його владі.

Швидко дістаю фен, який приготували для мене у цьому будинку та сушу волосся, а тоді одягаюсь. Обираю світлі джинси та білий светр, волосся лишаю прямим. Тоді виходжу з кімнати та йду до кабінету Богдана.

Тричі стукаю, а тоді відмикаю двері не дочекавшись відповіді.

- Я прийшла, — не знаю для чого кажу це, оскільки він і сам бачить. Але, схоже це його веселить, бо він хмикає з посмішкою на обличчі. Вказує долонею на стільчик навпроти себе. Поки йду до вказаного місця, проходжусь інтер’єром його кабінету. Тут доволі просторо, навіть більше місця, ніж у моїй кімнаті. Поруч з вікном стоїть великий стіл, біля нього величезні шафи з книгами, така собі бібліотека, а далі є ще один прохід, звідки видніється більярдний стіл. Цікаво…

Сідаю у крісло й опускаю погляд, бо знаходити з Богданом зоровий контакт непросто, та й взагалі будь-який контакт навести із чоловіком важко.

- Ти щось хотів? – не витримую довгого мовчання й запитую перша, бо відчуваю, що ще трішки й нервова бомба у мені вибухне.

- Можна й так сказати, Елю, — хмикає й дістає із тумби теку. – ось, контракт на наші відносини.

- Що? – здивовано фиркаю. – який ще до біса контракт?

- На наші відносини… - протягує чоловік лукаво.

- Для чого це?

- Такі умови, — каже. – твій батько знав.

- Він не мій батько, — гиркаю й тягнусь за текою все ж цікаво, що він там підготував для мене. Тим паче якщо мені не сподобається, я можу у будь-який момент піти.

Відкриваю теку, а Богдан у цей час наливає собі якийсь алкоголь у склянку й всідається знову у своє крісло. Нахабно розглядає мене під прицілом своїх очей, а мене це нервує. До біса нервує й не дає сконцентруватися.