Глава 20

Врешті вирішую не дратувати чоловіка й розкриваю один із пакетів, дістаю звідти світлу кофтинку та білі джинси. Вони навіть домашні капці мені купили. Одягаю їх та сідаю на ліжку.

Тільки зараз згадую, що обіцяла подзвонити Артуру, але так і не подзвонила. Тому набираю номер брата та чекаю, поки підійме слухавку.

- Еля? Ти?

- Привіт, так, — посміхаюсь, почувши знайомий голос. – а мав бути хтось інший?

- Не знаю, — зітхає полегшено. – нарешті, я дуже хвилювався.

- Чому сам не дзвонив?

- Бо я у тебе у чорному списку, схоже, — каже, а я дивуюсь, бо не кидала Артура туди точно. – спершу думав, що це у тебе телефон відібрали, але тепер розумію, що чорний список.

- Я не кидала тебе туди, — хмурюсь, бо не розумію хто зробив це.

- Богдан, — гиркає хлопець. – я його вб’ю присягаюсь.

- Заспокойся, — кажу. – я обов’язково заберу тебе звідти.

- Він не ображає тебе? Якщо так, то Еля, я тебе хоч зараз заберу, тільки скажи.

- Ні, — викрикую, а тоді трохи заспокоююсь. – ні, не хвилюйся. Богдан нормально відноситься, навіть з розумінням, як би дивно не звучало.

- Важко уявити розуміючого Богдана, — хмикає. – здається, він просто забиває тобі голову. Будь обережна із ним, сестричко. І, знай, що я завжди поруч.

- До речі, щодо цього, — обережно починаю. – він сказав, що я сліпа й не бачу очевидного.

- Тобто? – хмуриться Артур.

- Щодо того, що ти мій брат.

- Дурниці, — відразу каже. – це не може бути не правдою. Не довіряй йому, Еля, ніколи, чуєш? Він поганий. Богдан дуже поганий чоловік.

- Я почула тебе, дякую, — кажу хлопцеві.

- Якщо що відразу телефонуй, я завжди на зв’язку, — чую, як посміхається.

- Бувай, — зітхаю та збиваю дзвінок.

Першим ділом забираю Артура із чорного списку. Дивуюсь, бо він дійсно там, а я точно пам’ятаю, що не кидала та й для чого мені це загалом?

Ще насторожила реакція хлопця на те моє запитання щодо брата. Якось дивно це все, а можливо я просто придумую зайвого. Врешті видихаю та йду на вечерю, все ж мене там чекають.
Богдан як завжди сидить у діловому костюмі та щось клацає у телефоні. Навіть погляду на мене не підіймає, а я й не прошу цього, бо мені це не потрібно. Взагалі хочеться швидше покінчити із цим цирком, вилікуватися та облишити усе. Звісно, до того, як мене почнуть лікувати мені є що втрачати, а далі... далі лише бізнес Давида, на який я чхати хотіла.

- Ти кинув Артура у чорний список у моєму телефоні, — не запитую, ні. Я констатую, бо точно певна, що зробив це саме Богдан. Тільки він відкликається погано про хлопця. Артур йому чогось не подобається.

- Кинув, — відкладає врешті телефон. Те, що не заперечує своєї вини дивує та вганяє у ступор. Не такої відповіді я очікувала, тому просто обурено відкриваю рота.

- Для чого ти зробив це? – розлючено фиркаю та сідаю за стіл.

- Аби ти не спілкувалася з чоловіками, — підіймає брови. – здається, у договорі все прописано.

- Господи, — починаю нервувати. — Артур мій брат, чому я не маю права спілкуватися із ним?

- Тому що, — гиркає. – не сунь свій маленький ніс не у свої справи, Елю. Тобі заборонено із ним спілкуватися, не забувай, що власноруч підписала контракт.

- Це одна із умов, так? – розлючено фиркаю. Я така зла, що навіть слів не має, аби це передати. На Богдана, а ще більше на Давида. – це через забаганки Давида? Він боїться, що у нас із братом налагодиться зв’язок?! — Богдан лише хмикає, а тоді приймається за їжу ігноруючи мене. – зрозуміло, смачного, — гиркаю та підіймаюся. Не хочу вечеряти, апетит просто зник, присягаюся. Ліпше спати голодною, ніж їсти із цим чоловіком за одним столом.

- Повернись, — голос чоловіка стає грубим та наказовим. Не реагую, навіть не обертаюся. Лишаю вітальню швидко, ніби куля, яка ось має потрапити у тіло. Мені противно бути поруч із ним. Забороняти спілкуватися із власним братом це вже занадто.

Переодягаюся у свій одяг та йду приймати душ. Потрібно змити із себе увесь цей фарс. Чомусь ловлю поглядом ванну й вирішую сьогодні набрати у неї води та трохи розслабитися. Вмикаю кран із гарячою водою, а сама дивлюся на себе у дзеркало. Не уявляю, як взагалі дійшла до цього усього. Як опинилася тут, у владі Богдана ще й власноруч підписала договір на золоту клітку. Як за один лише день моє життя могло перевернутися з ніг на голову й внесло купу загадок. Важко зітхаю та вмиваюся холодною водою.

Коли кидаю погляд на ванну, вона уже повністю заповнена, тому скидаю одяг, вимикаю кран та заходжу у воду. Чорт... Тільки зараз згадую, що мене вкусив Холод, рана у гарячій воді починає нестерпно нити від болю та щипати місце укусу, але не вилажу, а терплю, бо так відчуваю себе живою.

З часом тіло звикає й більше немає ніякого дискомфорту, а вода стає холодною. Шкода, бо доводиться виходити із ванни й повертатися в реальність.

Вилажу та замотуюся у рушник, а тоді йду до кімнати. Сьогодні я знову забулась взяти змінний одяг, добре, що хоч чисту білизну захопила. Швиденько відмикаю двері та біжу до своєї кімнати. На щастя, вона майже поруч, але, коли минаю коридор та з полегшенням замикаю двері кімнати. Повертаюсь та...

- Чорт, — гмикаю. – знову ти, це вже традиція чи що? – фиркаю нервово та щільніше кутаюся у рушник.

- А у тебе традиція ходити будинком в одному лише рушнику? – нахабно розглядає впадину між грудьми, від чого тіло вкривають зрадницькі мурахи, а язик забувається, як правильно говорити.

- Я забулась взяти одяг, — буркаю. – не твоє діло, і, взагалі... вийди я переодягнусь.

- Ні, Елю, мені навіть подобається твій склероз, — підіймається на ноги та підходить занадто близько. – так тобі йде значно більше, аніж у всьому цьому одязі.

- Я неповнолітня, — для чогось кажу нервовим хриплим голосом.

- Я знаю, — киває та повертається на ліжко. – як твоя рука?

- Нормально, — буркаю та йду до шафи. – то можна я переодягнуся, чи як?

- Звісно, — киває. – я відвернуся.

- Ні! – викрикую, бо він мене лякає. – вийди, будь ласка, – хмуриться, але згодом киває та виходить із кімнати. Я в цей час швиденько натягую перший одяг, що потрапляє під руку.