Глава 22

Моя дівчинко... Впивається кігтями у думи й полонить голову. Щиро не розумію підтекст цих слів та й того, чому взагалі Артур так піклується про мене. Ніби ми не щойно віднайшли один одного, а все життя починаючи з дитинства він був моїм янголом-охоронцем.

Змахую головою від нерозуміння його намірів та відкидаю янгола назад у коробку.

- Що там? – запитує Оленка.

- Не знаю, — знизую плечима. – дивний він... пише, що буде охороняти мене навіть на відстані.

- Оце так, — кривиться й зводить брови. – здається, братик закохався.

- Фу, — мотаю головою. – не неси дурниць. Ходімо краще, бо мама наодинці із Богданом це бомба уповільненої дії.

- Ходімо.

Коли повертаємося до вітальні, як не дивно, але атмосфера не наповнена напругою. Мама щось їсть, а Богдан сидить у телефоні, схоже на те, що вони навіть і не розмовляли й звісно для мене це на краще. Ще деякий час святкуємо, а тоді прощаюся із мамою та Оленкою й Богдан везе їх додому. Сумно, що день промайнув настільки швидко, але дякую Богданові, що він взагалі був.

Поки чоловіка немає швиденько біжу до кімнати, переодягаюсь, а тоді змиваю макіяж. Можливо й виглядаю як дивачка, але Артур попереджав, що він бабій, а ходити перед ним у такому вигляді якось не сильно хочеться, тим паче, коли чоловік зацінив.

Після того, як схвально оцінюю у дзеркалі домашній вигляд повертаюся на кухню й допомагаю Тоні із посудом.

- Тоню, — починаю трохи боязко. – пробач, але вранці я так і не привітала тебе зі святом, а ти тут зовсім сама провела весь день.

- Нічого, дитинко, — посміхається. – нам обом було не до цього.

- Так, просто мама... Я так чекала цієї зустрічі, що зовсім вилетіло з голови.

- Заспокойся, — гладить по плечу. – усе гаразд, правда.

- От і чудово, — посміхаюсь легко. – якщо хочеш, можемо завтра провести разом день.

- Звісно, тільки у тебе будуть справи вранці, — повідомляє й одночасно дивує та ставить перед фактом. У планах у мене точно не було ніяких справ, та й які справи загалом можуть бути у цьому будинку.

- Справи? Здається, ти щось плутаєш, бо я нічого не планувала.

- А це секрет, — каже жінка. – такий собі сюрприз від Богдана.

- Його сюрпризи не приходяться мені по душі, — фиркаю та мотаю головою. – можливо ти відразу підготуєш мене?

- Ні-ні, — сміється Тоня. – це не моє діло, я не люблю лізти у справи Богдана.

Трохи ображено киваю, але все ж розумію Тоню, я б напевно теж тримала у таємниці справи такого, як Богдан. Хто знає чого від нього очікувати, хоча жінка й запевняє у тому, що він непогана людина. Швидко справляємось із посудом і тільки тоді повертаюся до своєї кімнати. День був занадто насиченим починаючи з «прекрасного» ранку, закінчуючи втомою від усього загального дня.

Ноги буквально печуть від підборів, так довго я ще ніколи у них не ходила. Хоча й в приміщенні ходити значно легше, але все одно некомфортно.

Падаю на ліжко та підіймаю над собою руку з браслетом подарованим Богданом. Він гарний, це правда, але чомусь упевнена, що подарований з підтекстом. Натяком на те, що я заручниця й сама обрала такий шлях. Кручу пташку на ланцюжку й розумію, що вона це я. Це дійсно я... Прив’язана на такий же ланцюг, тільки невидимий.
Важко зітхаю й опускаю руку, а тоді чую шум мотору. Богдан повернувся й тіло моментально напружується. І так, чорт забирай, кожного разу. Мені завжди із ним некомфортно, він ніби має якийсь енергетичний вплив на людей, хоча, мабуть Оленці чоловік прийшов по душі. Хмикаю від власних думок.

Ловлю себе на тому, що завжди думаю про Богдана, хотіла б того чи ні, але він повсюди, бо... не знаю чому так й це жахливо дратує.

Двері різко відчиняються, а я лише закочую очі, бо звикла до цієї нахабності й навіть на мить не сумнівалася у тому, що обов’язково прийде.

- Не встиг, — ричить щось незрозуміле й захлопує за собою двері. Підіймаюся та звожу від нерозуміння брови.

- Не встиг? – перепитую й хмурюсь.

- Ага, — падає поруч на ліжку. – хотів застати тебе у тій спокусливій сукні й...

- Тихо! – гиркаю та налякано підриваюся із ліжка. - стоп-стоп-стоп! Не продовжуй далі свої брудні думки. – Богдан починає сміятися та закладає руки собі за голову.

- Дівчинка боїться, — цокає язиком й посміхається своєю нахабною посмішкою.

- Не боїться, просто... просто я неповнолітня, — для чогось знову повторяю. – не боїшся стати злочинцем?

- А хто говорив про злочини? – дивується. – я ж лише хотів побути поруч... – загадково протягує, а посмішка досі не збирається покидати задоволену пику. Радіє моїй лякливості.

- Про це домовленості не було, — здіймаю брови й складаю руки на грудях. – послухай, для чого тобі я? У тебе є купа жінок... для чого такому як ти неповнолітня дівчинка, до того ж хвора.

- Мене не лякає твоя хвороба, — відкашлюється та підіймається з ліжка, наближаючись до мене. – знаєш, Елю, є люди в яких ситуація взагалі безвихідна... з твоєю ж можна ще боротись.

- Звідки тобі знати? – роздратовано жмурю очі.

- Я впевнений, — посміхається та б’є пальцем по носі. – аневризма не така страшна, якою її описують.

- Не у тому випадку, коли за тебе не хоче братися жоден лікар, — нервово фиркаю. – як би твої слова були правдою, то повір... я б була щаслива і точно не опинилася у твоїй владі.

- Не опинилася б... – направляється до виходу та навіть не повернувшись каже: - як би була розумною. – а тоді просто залишає мою кімнату та йде, зачинивши за собою двері та залишивши у моїй голові купу думок й запитань на які не має жодної здорової відповіді.

У надії, що Богдан більше не потурбує мене, збираю свіжі речі та йду у ванну. Швиденько приймаю душ і розумію, що тільки він дозволяє трішки прийти до тями та звільнити голову від такого персонажу, як «Богдан». Вода ніби цівками змиває із мене його, як би абсурдно це не звучало. Коли повертаюсь до кімнати, сон приходить майже відразу. Не знаю, можливо від перевтоми, а можливо... Я просто прийняла своє нове становище.