Врятуй мене

Глава 23

Всю ніч знову не сплю, бо усі думки зайняті його пихатістю та нахабством. Не маю уявлення, як можна бути таким... добрим в один день і злим у інший. Чорт. Та він буквально нервує мене до тремтіння у кістках. Він ніби циклоп, що впився своєю ненавистю й напружує кожної секунди. Лялька... Ніяка я в біса не лялька, я людина зі своїми принципами та бажаннями, і мною ніхто не в змозі керувати.


До самісінького ранку пропалюю поглядом стелю над собою. Реально не можу спати, бо усе гризе із середини. Ось так виходить. Спершу ми святкуємо Різдво, досить навіть непогано, сам каже, що ніякого підтексту у подарунку не було, а потім називає своєю іграшкою. Кретин. Як же я ненавиджу цього чоловіка.


Вранці, коли світає за вікном, подвір’ям знову розноситься лайка собак Богдана. Я вже навіть звикнути до цього встигла, все ж вони так гавкають щоранку.
Коли годинник показує шосту ранку, підриваюся та йду приймати душ, бо точно знаю, що о сьомій прокинеться Богдан та буде снідати у вітальні, а я не хочу із ним перетинатися. Взагалі більше не хочу й не знаю тепер, як проживу тут ще невизначену кількість часу, бо про лікування й мова не йде поки що. Напевно, це все він запланував організувати після того, як ми... одружимось.
Швиденько приймаю ванну, а вже в кімнаті випиваю ліки від головного болю та ті, що допомагають загоїти рани на руці. Холод. Здається, цю собаку я запам’ятаю на усе своє життя, бо яка б не була ця рана, але шрам точно залишить після себе.
Дивлюся у дзеркало, оцінюючи вигляд. Так, Елю, виглядаєш не дуже добре. Синці під очима кричать про недосипання, а втома так і видніється на рисах обличчя.


Не знаю скільки часу проводжу ховаючись від Богдана, але дякувати богу, чоловік не заходить до мене й цього ранку, чую лише те, як його іномарка покидає межі території й зникає за височезним парканом. Ловлю себе на тому, що мені буквально стаж легко, коли його немає поруч... коли він далеко. Бо тільки у такі моменти відчуваю себе ніби вільною та захищеною. Захищеною у його будинку. Дикість? Так, дикість, але це правда й з почуттями нічого не вдієш. На жаль... Важко зітхаю та падаю на ліжко. Мені так сумно та образливо через нашу вчорашню розмову. Невже не можна було проявити хоча б каплю уваги та розуміння? Хоча... Не знаю, чи Богдан взагалі на таке здібний, бо він завжди різний і це правда.

Цілий наступний тиждень стараюсь уникати чоловіка, вранці не йду на сніданок, а ввечері удаю, що вже сплю. На щастя Богдан завжди повертається дуже пізно й обманювати його простіше простого. Звісно, він кожного вечора заходить та навіть старається згладити усі кути, які встиг загострити, але я не буду реагувати. Я просто не хочу, бо який у цьому сенс? Він чоловік-загадка. З ним важко та небезпечно. Довіряти йому – дорівнює тому, щоб принизити себе та опустити нижче дна. А я не така, я не хочу так жити. Не хочу довіряти людині, яка цього неварта.


Та все ж, коли час наближається до мого дня народження, розумію, що нам просто необхідно поговорити, бо я не хочу провести своє повноліття ось так на самоті, я хочу до мами. Тим паче ми вже дуже давно не бачилися, та й говорили не так часто, як хотілося б. Тому наступного ранку за два дні до дня, коли мені виповниться вісімнадцять, вирішую все ж зібрати сили до купи й спуститися на сніданок.


- Доброго ранку, — кажу та сідаю на звичне для себе місце. Воно вже ніби стало моїм за час поки я тут.

- Ну привіт, — хмикає, як завжди зі своєю посмішкою, яка ледь торкається одного кутика губ. – вирішила нарешті не переховуватися, — більш констатує ніж запитує.

- Я не...

- Звісно, — киває награно. – ти ні в якому разі не переховуєшся і не уникаєш мене, ти просто береш участь у челенджі, коли тобі потрібно прокинутися у шостій, прийняти ванну та чекати поки поїде Богдан, а потім увечері з таким же успіхом удавати, що спиш, — хмикає та закидає шматочок їжі до рота, а я ледь не давлюся від шоку. Звідки він взагалі це все знає? Мені здавалося, що я роблю усе тихо та вміло.

- Звідки ти?.. – звожу роздратовано брови.

- Кретини бувають здогадливими, — підморгує. Підсвідомість дає підзатильника. Чорт. Не з того ми почали цю розмову і він тоді почув, коли я обізвала його.

- Пробач... – опускаю погляд. Здається, вибачення зараз найбільш вдало впишеться у розмову.

- Вмієш вибачатися, — байдуже каже. – і до чого усе це, Елю? Ти ж не просто так уникала мене десять днів, і врешті вирішила з’явитися.

- Загалом... є одна причина, — обережно кажу не підіймаючи очей.

- Швидше, я на роботу спізнююсь, — все ж дивлюся на нього роздратованим поглядом, Богдан здіймає брови, ніби глузує з мене.

- У мене скоро день народження, — знизую плечима та колупаю виделкою їжу. – я б хотіла відсвяткувати із мамою.

- Я тебе не розумію, — фиркає. – я ніби як дозволив їздити куди тобі заманеться. Не розумію, чому ти досі сидиш у чотирьох стінах.

- Я тебе теж не розумію! – не витримую й зриваюся на крик. – твої охоронці... вони навіть за двері мене не хотіли випускати, а потім ти кажеш, що мені можна їхати куди завгодно, десять днів тому називаєш мене своєю іграшкою, а тепер знову кажеш, що дозволив... З тобою так складно... – Богдан хмуриться. Він розуміє про що я, знає, що маю рацію. Те, що він дійсно складний та сам не знає чого хоче.

- Вибач, — врешті нервово каже й поправляє вузол краватки. – ти справді можеш їздити до мами, водій тебе відвезе, коли захочеш.

- Добре, — кажу розширивши очі. – дякую за це, — киваю, а тоді вирішую уточнити. – тобто, я можу поїхати на своє повноліття до мами?

- Можеш, але маєш повернутися у той же день, можеш навіть з мамою, — видає чоловік чим дивує мене.

- Для чого це? – хмурюся й дивлюся у його ніч.

- У нас буде весілля наступного дня, — легко каже, ніби це щось таке буденне для чоловіка.

- Що-о-о?! – нервово протягую. – тобто весілля? За чотири дні? Ти знущаєшся, Богдане? – обурююся. У мені буквально бурлить справжнісінький ураган. – а коли я мала про це дізнатися? Чи моя думка взагалі ніяк не враховується?

- Загалом, — хмикає. – не враховується, але ти сама винна, як би не уникала – дізналася б про це раніше.

- Я ще й винна, — фиркаю роздратовано. – звісно, я ж лише іграшка. Лялька, якою можна маніпулювати.

- Припини, — кривиться й теж нервує. – не псуй початок дня, Елю. Яка різниця, коли відбудеться це бісове весілля? Воно фіктивне, як для тебе, так і для мене.

- Справді? – кривлюсь у лукавій посмішці. – тоді для чого усі ті пункти у договорі на наше спільне життя? Про дитину та й загалом... можливо, не так тобі вже й байдуже. Га, Богдане?

- Не верзи маячні й не придумуй зайвого, — просто каже чоловік. – все, мені вже час на роботу, а ти... якщо звісно хочеш, можеш попросити Ігоря він відвезе тебе у твоє село до мами.

- Добре, дякую, я взагалі хотіла на день народження, але загалом можу ще й сьогодні.

- Ліпше поїдь та купи мамі подарунок, — каже Богдан та дістає щось із гаманця. – тримай, — протягує мені картку. – вона безлімітна, можеш не обмежувати себе, купуй усе, що необхідно. – ідея Богдана здається мені непоганою, тому вирішую дійсно прийняти картку, як би некомфортно мені було, але він єдина людина від якої я можу отримати гроші та щось купити. Врешті, він мій майбутній чоловік, тому чому б і не скористатися цим? До мами вирішую їхати на своє день народження, як і планувала, а сьогодні посвятити день собі.

- Дякую... – шепочу. – Богдане, можна ще дещо попросити?

- Слухаю, — каже чоловік й одягає пальто.

- Можна, аби Оленка приїхала? Тут у мене подруг немає, а самій нудно обирати подарунок.

- Нехай приїжджає, — байдуже кидає. – у тебе все? – киваю, а Богдан прихопивши якусь сумку зникає за вхідними дверима, я ж так і лишаюся стояти із карткою у руках.

Радію, що вперше за два тижні вийду за межі цього особняку, я вже й забулась насправді, як виглядає світ. Відчуваю себе якоюсь Рапунцель, яку тримають під замком. Хоча, як виявляється мене ніхто й не тримає, але у Богдана сім п’ятниць на неділю, тому важко це назвати свободою...




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше