Глава 29

Лікарня тут незвичайна, розумію це, коли розглядаю усе довкола. Простим смертним тут точно не місце, все занадто вишукано та дорого... кхм, як для лікарні.


Розглядаю красиво висаджені алеї, яким навіть сніг не заважає бути красивими, та й взагалі саму будівлю. Таких я ще не бачила, тільки ті, які державні. До яких звик простий народ, але з Богданом у мене зовсім інші можливості. Тому, мабуть, наша зустріч це на краще. Думаєте, що я корисна? Напевно це і є так насправді, але як би вчинив будь-хто із вас опинившись на моєму місці? Змиритися зі своєю смертю якось не дуже класно.


Зітхаю та йду за чоловіком. Коридори тут не голубі, як зазвичай це буває. Тут навпаки все настільки яскраве, що ти забуваєшся де знаходишся. Це навіть розслабляє.


- Нам сюди, — каже Богдан та киває головою на двері. – лікар вже чекає.

- Ти теж підеш зі мною? – налякано дивлюся на чоловіка. Чи хочу я цього? Я й сама не знаю.

- Піду, — байдуже киває та без стуку відчиняє двері, пропускаючи мене уперед.

- Доброго дня, — вітаюсь, коли бачу чоловіка років п’ятдесяти на вигляд. На волосі видніється сивина, а добрі риси обличчя прикривають окуляри.

- Доброго, — щира та легка посмішка торкається вуст чоловіка. – Я – Аркадій Семенович, — простягає мені руку та вказує на стілець, а тоді те ж саме робить з Богданом. – привіт, Богдане. Чоловік киває та сідає поруч зі мною.

- Богдан коротко розповів твою проблему, Елю, — каже лікар, розглядаючи знімки рентгену. А тоді прокашлюється та витягується, дивлячись на мене. – ти ж не проти, що я на ти?

- Ні... звісно, ні, — розгублено мотаю головою. Чесно сказати, мені байдуже, як цей чоловік до мене звертається, тут мова вже йде про зовсім інше.

- От і чудово, — посміхається. – ситуація справді складна, але необхідно провести у нас потрібні аналізи та МРТ. Ти ж не проходила його?

- Ні, — мотаю головою. – ніхто й не казав його проходити.

- Зрозуміло, — хмикає. – отже, від тебе просто відмовилися?

- Відмовилися, — зітхаю. – але ніхто й не хотів нічого робити, бо всюди давали один вирок.

- Зрозуміло, — сумно посміхається. – нікого не слухай, у кожного є шанс. Все залежить не тільки від лікаря, а й від Бога.

- Ви допоможете? – з надією запитую.

- Зробимо усе для того, аби допомогти.

- Дякую.

- Поки що не має за що дякувати, мила, — поправляє окуляри, а тоді підіймається. – ось, — тикає папірець в руки. – підійдете до адміністрації, вам випишуть направлення, а тоді повернетеся із результатами. Аналізи довго чекати не доведеться, у нас власні лабораторії, а для Вас зроблять швидко.

- Дякую, — щиро кажу й стараюсь вичавити хоч щось на подобі посмішки, а тоді слідую за Богданом.

Чоловік робить усе сам, домовляється та сплачує за усі процедури, а тоді мовчки веде мене у потрібному напрямку. 

Аналізи ми здаємо досить швидко, а от МРТ. Доводиться лежати у якійсь колбі цілу годину, мені навіть рухатися заборонили, а я до такого не звикла. Поки лежала там, ледь не втратила куприк.


- Ну що? Ходімо?

- А результати?

- Скуштуємо морозива, а тоді повернемось, — підморгує чоловік.

- Добре, — погоджуюся, бо більше не маю іншого виходу. Чекати тут самій та нервувати якось не сильно хочеться, вже ліпше у компанії Богдана їсти морозиво. І нехай це до біса дивно, їсти морозиво узимку, але у цьому наші бажання збіглися точно, бо я теж жахливо хочу полуничного.

Виходимо на вулицю й навіть йти далеко не доводиться, бо у самому дворі лікарні розташована затишна кав’ярня. Вона не схожа на столову чи щось цього типу, а сама звичайна, така у якій ми були з Оленкою, коли вона гостювала у нас.


- Тут затишно, — кажу, коли займаємо місце поряд з вікном. Кав’ярня фактично порожня, лише ми та ще двоє молодих людей.

- Погоджуюсь, — киває. – що ти будеш? Думаю, морозиво все ж не дуже гарна ідея, тобі навряд чи можна хворіти.

- Але я хочу, — хмурюсь. – ти ж сам нагадав про нього. Хочу полуничне та гарячий шоколад.

- Тільки, якщо їстимеш повільно та обережно, — звужує очі, ніби насміхається з мене.

- Добре, — буркаю. Богдан робить замовлення.

Все ж, мене не покидає хвилювання ні на мить, бо я понад усе на світі бажаю, щоб усе було добре. Щоб ті аналізи вперше дали натяк та надію на щось хороше. Я так цього хочу, до тремтіння на кінчиках пальців.


- Ти хвилюєшся, — стверджує чоловік.

- Якщо чесно, то дуже, — коротко знизую плечима й сумно посміхаюсь. – ти не уявляєш, як мені хочеться бути здоровою, такою як мої ровесники. Як я хочу сукню на випускний, хочу піти навчатися до вишу. Мрію рахувати роки й плакатися, що швидко старію. Як я цього хочу... – видихаю та сумно спостерігаю за тим, що відбувається за вікном.

- Буде, Елю, — просто каже та торкається пальцями моєї руки, а я й не стараюсь забрати свою. Мені так байдуже, я буквально у відчаї від усього.

- Я так втомилася, — шепочу, дивлячись у очі Богдана.

- Розумію, — так само шепоче, а тоді нам приносять замовлення. – куштуй.

Їмо у повній тиші, але мої думки далеко не мовчать. Вони, як божевільні муштрують зсередини та змушують задихатися від болю. Сидимо тут близько голини, а тоді Богдан каже, що вже прийшли аналізи й можна іти. У цей момент хвилювання наростає із новою силою. Серйозно, мені так страшно, що навіть словами передати важко. Буквально усе тіло та внутрішні органи тремтять, а мене вже починає нудити від нервів.


- Заспокойся, — наказує чоловік, коли допомагає одягнути верхній одяг. – я впевнений, що усе буде добре.

- Легко тобі говорити, а мені важко повірити після багатьох відмов.

- Зараз у тебе інші можливості.

- Знаю, але й тоді ми були у приватних лікарнях, просто... трохи не таких.

Богдан ігнорує та просто виходить із кав’ярні попередньо розплатившись, я ж хапаю чоловіка за руку. Мені байдуже, що він подумає собі, але мені так легше, бо відчуваю, що без підтримки просто впаду. А він... він врешті мій чоловік.


Коли забираємо аналізи, відразу йдемо до кабінету Аркадія Семеновича. Без зайвих слів кладу теку на стіл та сідаю на те ж саме місце. Чоловік розгортає її та дістає папери й уважно починає читати їх вміст.


- Ну що сказати, — починає після довгої паузи. – мушу визнати, що у нас дійсно немає таких лікарів, які візьмуться за цю справу. Але... у Німеччині тобі зможе допомогти один мій знайомий, він провів вже дві таких операції.

- Що по результатах? – хмуро запитує Богдан.

- Одна вдала...

- А інша, — відчуваю, як нахмурюється чоловік.

- Летальний випадок.

- Чорт, — гиркає.

- Думаю, все ж це кращий варіант, аніж віддати себе у лапи смерті добровільно.

- В Елі буде шанс 50/50, - фиркає Богдан та роздратовано дивиться на лікаря. - ти хочеш зробити із неї піддослідного кролика.

- Але ж, ти сам зрозумій, це дійсно краще для дівчинки.

- Ні! – гиркає Богдан.

- Так, — шепочу. – так, я згодна спробувати.

- Елю, — мотає головою мій чоловік. – це погана ідея.

- Байдуже, — заглядаю у його очі. У них гнів, дратівливість та жаль. У них дійсно жаль та сум. Він боїться, але чому? – я хочу спробувати, Богдане. Поки, це єдиний варіант, і навіть якщо... якщо усе закінчиться, то воно б закінчилося у будь-яку хвилину, а так я матиму хоча б п’ятдесят відсотків на порятунок.

Він вагається, щось обдумує та довго мовчить. Кінчиками пальців стукає по коліну й дивиться своїм темним поглядом на Аркадія Семеновича. Щось пробує з’ясувати, а тоді повертає очі на мене.