Глава 32

Уперше за довгий час спокійно засинаю. Так, я не вдома, я у лікарні, але присягаюсь, тут спокійніше аніж у Богдана.

Вранці прокидаюся не від лайки собак, а від того, що будить та сама дівчина, яка вчора водила кабінетами. Дивно, бо я думала, що у них якісь чергування, а вона тут уже другий день. Мабуть, тут усе не так, як в Україні.

- Доброго ранку, — сміється та говорить українською. Це так полегшує життя, бо я взагалі не розумію німецької.

- Доброго, — кажу навзаєм.

- Я сніданок принесла, — легко посміхається. Схоже, вона сама і є українкою, бо занадто слов’янська зовнішність й навіть нотки не має з натяком на німецький акцент. – але, чесно кажучи раджу не їсти, бо мало що Раймару збреде до голови.

- Раймар?

- Так, — зводить брови від подиву. – лікар, хіба тобі не казали? Ой... вибачте, що на «ти».

- О, нічого, — посміхаюся. Якось легко з цією дівчиною. – можна й на «ти». То що щодо Раймара?

- Раймар, це твій лікар, той самий божевільний, який погодився провести цю операцію, — закочує очі, а я ковтаю важкий кім. – ой, — прикриває рота рукою. – завжди ляпаю щось зайве. Ти не думай, він хороший лікар, просто трішки божевільний, бо хоче врятувати кожну людину у цьому світі, навіть якщо це вже неможливо.

- Ясно...

- Ти готуйся, він скоро прийде до тебе. До речі, по секрету, аналізи у тебе не такі вже й погані, два попередніх випадки не могли цим похизуватися.

- Справді? Тобто... тобто у мене є шанс?

- З Раймаром шанс є у всіх, — підморгує дівчина.

Дівчина йде, а я лишаю сама з тацею їжі. Відчуваю голод, бо з вчорашнього дня ще й не їла нічого, тому вирішую не прислухатися до неї та все ж поїсти. Тут усе не таке, як я звикла до того, що пропонують у наших лікарнях. Не знаю, можливо це тільки для мене таке обслуговування, що навряд чи. Беру з таці грінку намазану вершковим сиром та ложку, аби з’їсти той суп, який принесли. Тільки коли їм розумію, що не знаю як звати ту балакливу медсестру. Обов’язково дізнаюся за можливості.

Не встигаю доїсти, як у палату заходить якийсь чоловік. На перший погляд, йому близько п’ятдесяти, хоча й має дуже гарний вигляд.

- Привіт, Елю, — каже й шокує. Теж українською. Вражаюче.

- Ви говорите... – більше стверджую, аніж запитую.

- Говорю, — сміється. – я Раймар.

- Знаю, — посміхаюся кутиком губ. – то Ви і є той самий знаменитий лікар?

- Якщо ходить така слава про мене, то я саме ним і є, — весело гмикає. – у тебе непогані аналізи, як для такої хвороби. Трохи дивно, що в Україні всі відмовилися тебе витягнути. – не знаю, можливо тут лікарі інші, або ж обладнання не таке, як у нас, але хочу вірити, що це не лише слова заохочення, а правда, яка дарує надію. Хоча, згадуючи Аркадія Семеновича... він ніби теж знається на цьому, але ж не дав таких прогнозів, для нього мої аналізи теж були складними.

- Ви певні? Тобто... пробачте, знаю, що ви хороший лікар, але дивно чути таке після усіх відмов.

- Певен, дитинко, — торкається моєї руки. – ми справимось разом, ти тільки вір.

- Я вірю, — киваю. – вірю... – хоча й важко повірити. Дуже важко, але так хочеться. Хочеться, аби все змінилося і моє життя стало колишнім.

- От і чудово. Тоді, сьогодні зустріч із психологом, а завтра операція.

- Так швидко? – відкриваю рота. Я не знаю... не знаю чи справді готова, адже, якщо нічого не вийде, то сьогодні мій останній день, і... це важко сприйняти.

- Все буде чудово, — посміхається. – відпочивай, через дві години прийде психолог.

- Добре, я зрозуміла... – киваю, а Раймар виходить.

Майже відразу після того, як лікар йде, телефонує мама й розповідає, що поки її не пускають до мене, бо на сьогодні запланована та сама зустріч й на мене нічого не має впливати, тому й засмучуюся трохи. Мені приносять якісь книги та ноутбук, аби зайняла себе чимось у вільний час. За дві години, як і обіцяли, до мене приходить психолог. Мила жінка, років сорока. Раніше я боялася їх, але познайомившись з нею, страх кудись розвіявся. З нею приходить та дівчинка, схоже для перекладу. Марія проводить зі мною десь годину, вона розпитує про усі ситуації минулого, які викликали у мене якісь емоції, починаючи від поганих, закінчуючи гарними. Жінка постійно нотує мої відповіді та підтримує розмову, а в кінці зізнається, що їй було приємно зі мною працювати.
Коли Марія йде, медсестра лишається.

- Вона хороша людина, — киває на двері, в які щойно вийшла психолог. – допомагає усім.

- Я помітила, — посміхаюсь. – як тебе звати?

- Я – Іванка.

- Ти з України, так?

- Так, а як ти дізналася? Я тут працюю вже три роки, а перебралась до Німеччини ще малою.

- У тебе чиста мова, та й зовнішність теж.

- Українське коріння, — знизує плечима. – ну я піду тоді, там мама твоя приходила, то її вже мають пропустити.

- Чудово.

Іванка йде, а я знову лишаюсь сама. Пізніше приходить мама з фруктами та живими квітами. Квіти це завжди прекрасно, особливо коли вони живі, тільки тоді заполоняють кімнату свіжістю. Ми говоримо про усе й ні про що, а тоді я наважуюсь розповісти про те, що операція вже завтра. Мама теж сумує, але бачу, що й щаслива водночас. У її очах надія на краще, а в моїх... не знаю. Мені просто страшно.
Ближче до вечора приходить знову Іванка й шокує мене новина. Виявляється, мені потрібно побрити волосся. Повністю. Тільки зараз розумію, що це логічно й по-іншому ніяк. Як би сумно не було, але погоджуюся. Зі сльозами на очах я погоджуюся піти на це, бо так сильно бажаю жити.

Після того, як на голові не лишається жодної волосини трохи страшно дивитися на себе у дзеркало, бо відразу навертаються сльози. Моє волосся. Пишне, густе та чорне. Як шкода, що у всього є своя ціна. Мама заспокоює й доводить, що я й так красуня, а волосся відросте, головне, аби здоров’я було. Напевно, вона навіть має рацію, але погодьтесь... для дівчат волосся має велике значення.