Глава 33

У день операції нерви не покидають мене, вони ніби в'їлися й змушують тріпотати серце. Маму сьогодні впускають з самісінького ранку й вона весь час проводить зі мною та налаштовує на операцію. Каже, що усе буде добре й хвилюватися немає причин, але я знаю, що вони точно є. Сумно усміхаюся жінці та нервово кусаю губи.

Кидаю погляд на годинник, ще дві години і все розпочнеться.

Десь за годину до початку приходить Іванка з Марією, дівчина вимірює тиск та перевіряє, чи усе в нормі, а Марія допомагає розслабитися та налаштуватися на позитив.

- Лишилось п’ятнадцять хвилин, — кажу, дивлячись вкотре на годинник.

- Не хвилюйся, доню, — обіймає. – скоро усе буде гаразд, а ти будеш повністю здоровою.

- Сподіваюся, — видихаю. Ловлю себе на тому, що жахливо не вистачає підтримки Богдана, а йому... схоже байдуже. Жодного дзвінка чи повідомлення. Суцільна тиша й вона вбиває ще дужче, аніж страх померти. Дивно, бо бачила у його очах страх. Страх того, що не повернуся, тільки чи був він справжнім? Чи я лише хотіла думати, що він боїться...

- Викинь дурниці з голови, — наказує жінка. – ти ж у мене сильна дівчинка, маєш впоратися із цим.

- Добре, — видихаю. Розумію, що й справді маю налаштуватися на позитив, та тільки хіба можливо це? Я навіть віршики у школі боялась розповідати, а тут... тут зовсім інше.

До палати заходить Раймар й моє тіло відразу напружується, а на обличчя налазить неприродна посмішка. Точно знаю для чого прийшов, аби забрати мене.

- Готова?

- Не знаю, — знизую плечима. – хіба можна бути готовою до такого?

- Думаю, що ні, але бачу, ти сильна дівчинка.

- З чого такі висновки? – хмурюсь. Можливо хотів підбадьорити мене, але невдало вийшло.

- Бачу, — просто відповідає. Позаду чоловіка жінка у масці, яка готує шприц. – анестезія. – коротко пояснює чоловік, а я киваю. До палати привезли каталку на яку попросили лягти. Боже, так як зараз я ще не хвилювалася жодного разу у житті. Але, лягаю, розумію, що мушу, адже сама на це пішла, та й без цього точно не матиму ніякого шансу, тому переборюю себе та лягаю.

Мені вводять препарат й не розумію як, але стан повністю змінюється. У очах все пливе, а тіло жахливо втомлене. Зараз божевільно хочу спати, настільки, що не має змоги тримати відкрити очі. Не знаю, що відбувається далі, бо просто не відчуваю, але...

"Я біжу лісом, гарним, яскравим. Таким, який є тільки у казках. На мені біла сукня, а волосся розпадається кучерями на плечах. На голові плетена панама, а я неймовірно щаслива. Така, якою ще не була раніше. Ловлю метеликів, які летять на зустріч й радію усьому що бачу. Всюди щебечуть птахи, а у мені ні каплі суму та страху. А потім... потім я бачу його. Богдана. Чоловік у білій сорочці та таких же легких штанях. Він теж посміхається, занадто щиро. Так, як ще жодного разу не посміхався. У нього у очах така ж радість. Чомусь підіймаю руку та дивлюсь на палець, на якому обручка. А тоді переводжу погляд на руку Богдана. Він теж з обручкою. Не помічаю, як підходить упритул та торкається долонями моїх щік.

- Моя маленька, — шепоче у губи, а носом торкається мого. – нарешті, ми разом. Нарешті усе добре. Нарешті...

- Твоя?.. – сполохано запитаю. Все це здається якоюсь неправдою. Міфом. Тим, чого не існує насправді. Можливо й дійсно не існує, не певна у цьому.

- Звісно, — дивується. – звісно моя. Ти вилікувалася, ти здорова. Я так чекав цього.

- Чекав? – ставлю чергове дурнувате запитання. Все ж не дивлячись на красу навколо, пам’ятаю, що не навідував й це трішки вибиває зі стану спокою. Чорт...

- Звісно чекав, — хмуриться. – кохана, що за дурні запитання?

- Боже... – мотаю головою.

- Так кохаю тебе, — шепоче прямо у вуста. – скучив, Елю. Дуже скучив... – боже, це якась божевільня, не менше.

- Ти ж... тобі було байдуже.

- Елю, ти спиш, — сміється. – точно спиш. Моя Еля б не сказала такої дурниці.

- Що?.. – віддалено шепочу.

- Прокидайся, — шепотом каже, ледь відкривши губи. – Прокидайся, Елю, — говорить більш впевненіше, а тоді й взагалі починає кричати. – Прокидайся!»

Розплющую очі й хапаю повітря. Тієї впевненості, яка була секунду тому більше немає. Тепер якийсь божевільний страх та хвилювання прийшли на зміну. Розглядаю усе довкола. Порожньо. Тільки перериване пищання чогось штурмує слух. А ще жахливо болить голова. Дуже жахливо. Тільки тепер пригадую де я. Я у лікарні. Була операція, прокинулася тут. Отже... отже, жива. Це радує. Але, я не у тій палаті, у якій була. Тут все по-іншому, здається такий вигляд має операційна.

Хтось заходить, добре це розумію та чую.

- Прийшла до тями, — ледь посміхається. Це Раймар. Посміхаюсь навзаєм, отже його статистика виросла до 66,7.

- Я жива, — шепочу.

- Я казав, що усе буде гаразд з такими аналізами, інакше й бути не могло — підморгує. – як почуваєшся?

- Болить усе, — хрипло кажу. – а голова розривається.

- Знаю, це нормально. Тобі вколють знеболювальне, а зараз відпочивай та не напружуй себе.

- Добре, — киваю.

- Скоро тобі стане ліпше й повернешся до своєї палати. Я поміряю тиск тобі. – чоловік сідає поруч та обережно бере мою руку. – тиск у нормі. Швидко поправляєшся.

- Це ж чудово, — легенько натягую кутики губ.

- Точно, — здіймає палець. – мені подобається твій позитив.

- Ви сказали мамі?

- Звісно, а чоловік твій взагалі усіх на ноги поставив, — каже це, а у мені ніби легені хтось перетиснув. Богдан... отже він хвилювався.

- Богдан тут?

- Ні, але завжди був на зв’язку, тому як би тебе не витягнули, думаю витягувати довелося б мене, — сміється.

- Не жартуйте так.

- А я й не жартую, — каже. – схоже, ти для нього дуже важлива.

Ігнорую, бо більше не має сил щось говорити, але слова Раймара гріють серце та душу. Що, якщо дійсно важлива? Адже недаремно Богдан весь цей час був на зв’язку, тільки чому тоді не зі мною. У мене ж теж був і телефон і ноутбук. Мотаю головою у нерозумінні. Лікар йде, а на зміну йому приходить медсестра та вводить те саме знеболювальне, а я знову поринаю у сон.