Врятуй мене

Глава 37

- Ти... – бубнить маленька, а очі розширюються до нереальних розмірів від шоку. Не очікувала на таку зустріч, точно ні. Вдихаю, як божевільний аромат ванілі й ніби вперше за весь цей час без неї, відчуваю себе по-справжньому живим. Як не вистачало цього, а все через власні ж помилки, бо я як боягуз боявся зізнатися хоча б собі, що закохався.

- Я, Елю, — хмикаю та видихаю. Чому й зараз поводжусь, як покидьок. Хочеться бути простішим. Для неї... – впустиш?

- Навіщо ти тут? – кривиться й відходить. У ній зараз борються дві Елі, одна усіма руками за, аби випхати мене та дати доброго підсрачника, а інша тягнеться на зустріч.

- Скучив, — видихаю. Важко даються зізнання, але навіщо вже приховувати.

- Скучив? – нервово хмикає. – здається, тобі було дуже весело з усіма тими дівчатами. – гиркає маленька, а я радію, бо це значить тільки те, що стежила. Що їй було не байдуже, і вона така ж відчайдушно закохана, як і я.

- Було погано, — видихаю та проводжу пальцями по волоссю, а тоді згадую про букет. – це тобі.

- Не потрібно, — здіймає брови та напружується. – відвезеш партнеру своєму.

- Елю... – зітхаю. – припини, будь ласка. Я приїхав пояснити усе, не проганяй. Не було нічого тоді й після теж не було, всі ті дівчата... аби привернути твою увагу.

- Ти думаєш що ти говориш? – пирскає дівчина та складає маленькі ручки на грудях. – це тобі дитячий садочок, Богдане? Ти хоч розумієш, що я відчувала, коли бачила усі ті новини?

- Розумію, — кажу та підходжу ближче. Кидаю квіти на стіл й обхоплюю дівчину руками, аби не могла висковзнути. Мені так її не вистачало. – пробач за це, але нічого не було, присягаюся. Я хотів затьмарити розум, думки, витіснити тебе зі свого серця, тому тоді та дівчина була у нашому будинку. Це була моя помилка, але... відколи ти з’явилася у моєму домі, змінився і я сам. Я... я закохався, дідько. Я дійсно закохався, як кінчений підліток, а прийняти це було занадто важко, бо раніше нічого подібного не відчував. За усе життя любив тільки одну єдину жінку – маму, але... вона покинула наш світ ще тоді, коли мені було шість, Елю. Тоді мій власний батько зненавидів свого сина, бо я був копією його коханої, своєї мами. Ми досі не спілкуємося, бо між нами ціла купа проблем, моє життя складне й мені було важко, бо я боявся... Боявся, що все повториться і зі мною, я закохався, а ти... ти хвора й та операція, яка давала тільки п’ятдесят відсотків на порятунок. Я так боявся... – втискаю дівчину у себе, відчуваю як вона тремтить та впивається у мене своїм носиком. Ваніль буквально в'їдається у мене та таранить напролом.

- Розумію, це складно, — врешті видихає. – але, не настільки, аби псувати почуття усіх навколо. Ти егоїст. Справжній.

- Знаю. Пробачиш?

- Пробачила, тільки... – заминається та підіймає погляд. – якщо хоча б натяк буде на щось подібне, я піду. І більше нічого не допоможе.

- Я знаю, маленька... знаю. Я мерзотник, — обхоплюю обличчя дівчини долонями та зазираю в очі. У них скільки надії, що буду повним козлом, якщо не виправдаю їх. Я так жадав, аби була поруч, мене буквально ламало від її відсутності поряд, а зараз... зараз ніби віднайшов життя. Спокій. Не менше й без перебільшень. Я кохаю її, нескінченно кохаю. Відсовую маленьку та стаю на коліно, дістаючи обручку з кишені. Вона хмуриться й кліпає повіками. – вийдеш за мене? По-справжньому.

- Вийду, мій негідник, — сміюсь від її норовливості, а ще від щастя. Нарешті, я відпустив усе до біса й дозволив кохати. Дозволив дати волю почуттям там, де їх за фактом бути не мало, та здається, тільки так по-справжньому щасливий. Тільки з нею. Дівчиною усього мого життя.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше