Частина 1.

Повіяв прохолодний вечірній вітерець, я застибнула куртку до самого підборіддя затягнувши в блискавку прядку довгого темного волосся. 

- Спокійно Макс, ти ж знаєш, після чорної смуги приходить біла. Так було завжди, так буде й цього разу. - пробубнівши під ніс свою мантру я покрокувала вниз по Медісон-стріт.

Пройшовши два квартали я довго не роздумуючи вирішила звернути в провулок. 

Якщо йти по головній вулиці, то дорога додому займе не менше двох годин, а в мене немає ні сил ні бажання витрачати так багато часу, тим паче мені поставили зміну Грейс, так як вона нездужає, після чергової вечірки у Нейта, а це означає, що я завтра о 7:00 вже маю бути в бібліотеці. Знову доведеться пропустити лекцію прав людини. Містер Метьюз не буде взахваті від цього, хоча це вже немає ніякого значення, мене ж знімають з степен..

- ЦЕ ТВОЯ ВИНА, АДАМ!

Повернувши голову на пронизуючий крик я побачила як хлопець, сидячи зверху на якомусь бідоласі, замахується кулаком і наносе удар по щелепі. 

- НЕ ПРОБАЧУ! - він знову замахнувся.

- ЕЙ! - нападник здивовано оглянувся на мене, - Я взагалі-то давно тут стою і копи приїдуть вже за хвилину!

Стало чутно звук сирени, вулиця заповнилась червоно-синіми кольорами, хлопець піднявся і щодуху рванув у темряву.

Обернувшись я побачила як далі по вулиці поїхала швидка і вперше за цей день посміхнулась.  

- Вдало співпало чи не так? 

Постраждалий вже піднявся обтрушуючи з себе пил. 
Дивно. 
Він, як мінімум, на голову вищий від нападника і десь на кілограмів 50 важчий, це точно. Чому тоді не дав відсіч? Навмисно дозволив розбити своє обличчя чи що?

- Хто ти вбіса така і навіщо лізеш куди не просять?! - він здається злим.

- І оце така дяка за те, що врятувала твій зад?!

- Мене не потрібно було рятувати! Все було під контролем! - рявкнув хлопець.

- Серйозно? Що ж, а мені так не здалося! Стероїдів ти то напився, а сили всеодно не прибавилось! - парирувала я.

Різьким рухом він взяв мене за талію і пригвоздив до цегляної стіни позаду, надавивши вагою свого тіла.

- Сили не прибавилось, га? - самовдоволено спитав хлопець навпроти мого лиця.

Він завмер на декілька секунд, пильно мене розглядаючи.

В його очах читалась злість, потім умиротворення і, чекайте, що!? Впізнавання?

- Що за?

Раптом в ньому щось перемкнулось. Поставивши мене на землю він повільно відійшов назад, ніби боячись, якщо буде рухатись швидко я втечу.

- Вибач, я не хотів тебе налякати, просто сьогодні диявольськи паршивий день.

- Це ще мягко сказано. - я не стримала посмішку, чомусь мене радує той факт, що день не задався не тільки в мене.

Він провів рукою по короткому русявому волоссі і витер рукавом кров з губи. Таки добряче йому дісталося. 

Я вийняла з сумки пачку сухих серветок і простягнула йому.

- Можна спитати, що ти тут так пізно робиш зовсім одна? - він вдячно кивнув і приклав серветку до губи, щоб зупинити кров.

- Рятую всяких бідолах. 

- Я серйозно. - посміхаючись сказав хлопець.

- Йду додому.

- Ти десь тут недалеко живеш?

- Так, в районі Кінг.

- Ого, і ти йдеш туди на своїх двох? 

- Ні, на чотирьох, просто зараз роблю вигляд, що я адекватна людина.

Він здивовано підняв ліву брову.

- Ну гаразд, не тільки в тебе сьогодні поганий день, я просто не встигла на останній автобус, невелика проблема.

- Це не проблема взагалі, я тебе підвезу! - він попрямував до виходу з провулку, звідки я прийшла.

Їхати в одній машині з хлопцем, який щойно з такою легкісттю прибив мене до стіни?

- Ні, дякую, я люблю гуляти. - крикнула йому в слід.

- То в тебе таке почуття гумору? Чи ти просто злякалася? - обернувся він і почав йти задом.

- Нічого я не злякалася, просто ми незнайомі і ти мені не подобаєшся.

- Всього лиш? Це легко виправити. Я Адам, - він протягнув мені руку, - а тебе як звати, Супермен? О ні, не кажи, я знаю, Супервумен?!

- Макс. - я не протягнула руку у відповідь і його внутрішній Едді Мерфі трохи вгамувався.

- Що ж тепер ми знайомі, можемо їхати? - вже серйозно запитав він.

І що ви думаєте? Я погодилась поїхати з ним, а що було робити, я так втомилась. Взаглі не розумію як досі тримаюсь на ногах. 

Ми вийшли з провулку, він дістав з карману ключі і фари великого чорного Рейнж Ровера блимнули у темряві. Я одразу ж зрозуміла, що він при грошах, коли побачила його дорогий але брудний сірий піджак, одягнений на просту білу футболку. А тепер ще й дороге авто, він точно з тих хлопців яким багаті батьки ні в чому не відмовляють. Знала б я це раніше, то не стала б допомагати.

- Щоб ти знав мій тато знає, що зараз я на шляху додому, і якщо зі мною щось станеться він одразу почне мене шукати і, повір, знайде! - спробувавши приховати посмішку Адам перемкнув передачу.

- Та не збираюсь я тебе викрадати, заспокойся, Супермен. Розцінюй це як подяку за те що "врятувала" мене від неминучої смерті. - він відпустив кермо і зробив руками лапки в повітрі.

Щось мені легше не стало від такої відповіді. І що це за банальне прізвисько, Супермен? Мізків не вистачає придумати щось оригінальне?

- То що ти робила в бібліотеці так пізно?

Я підозріло поглянула на водія, точно пам'ятаю, що не казала звідки йду.

- Як ти дізнався де я була? 

- Просто я Шерлок.

Мої очі самі закотилися, не в моїх силах це контролювати.

- А може ти просто сталкер?

Я дивлюсь на нього, а він мовчить, довго думає, що б такого розумного сказати.

- Та ні, - нарешті заговорив, - просто тільки там так рано автобуси вже не їдуть.