Врятуй мене

Частина 3.

Пам'ятаєте я казала, ніколи не задавати цього запитання? Так ось вам живий приклад його наслідків.

Як тільки ми вийшли з автомобіля, відправившись на пошуки цивілізації, почалась гроза, та така раптова і сильна, ніби хмари з усієї планети зібрались над нами.

Адам, взявши мене за руку рванув до машини. Здавалося, ми не встигли далеко відійти, але повертались назад ніби декілька хвилин та ще й майже наосліп. Нарешті опинившись всередині я витерла обличчя мокрим рукавом, поглянувши довкола нічого не побачила, окрім швидких потоків води по склу. Холод пробрав до кісток, я зняла мокрий капюшон та обійняла себе обома руками, щоб хоч трохи зігрітися.

- Роздягайся! - скомандував Адам, скидаючи через голову чорну футболку. Краплі дощу стікали по його м'язистих грудях і зникали під темними джинсами. На лівому боці V-образних м'язів я помітила тату. Це якась писанина, "Життя - це не пошук.."

Адам прокашлявся, не давши мені дочитати.

- Я розумію, що ти не можеш відірвати очей від мого Неперевершеного торсу, але може ти вже роздягнешся?!

- Не буду я роздягатися, в мене під худі нічого не має! - я відчула як покрасніли мої щоки.

- Ти що? Навіть бюстгальтеру немає? - він здається здивованим.

- Ти оглух чи як? Нічого, означає нічого!

Він оглянувся довкола.

- Ти можеш перелізти на заднє сидіння, я звідси не буду тебе бачити.

- Навіщо це взагалі?

- Твоя одежа наскрізь промокла, заробиш собі запалення! - він увімкнув пічку. - Я покладу твою кофту на приборну панель, вона швидко підсохне.

Робити було нічого. Я перелізла на заднє сидіння.

- Думаєш я геть дурна, ти бачиш мене в дзеркало заднього виду!

- Все, все, більше не буду. - він сміючись повернув дзеркало в сторону.

Я зняла кофту та штани, і почерзі кинула в нього.

- Це все?

- Білизна в мене не мокра, збоченець!

- Чому одразу збоченець? Може я мав на увазі носки!

Я повністю гола, сиджу на задньому сидінні Рейнж Ровера. Відчуваю себе якоюсь повією. Треба якось відволіктись.

- Увімкни радіо чи що!

- Слухай дощ.

Відволіктись не вдалося. Я вмостилась на сидінні заплющила очі і прислухалась. Краплі стукали по металу, час від часу було чутно розкати грому. Ніколи не думала, що ці звуки можуть бути такими умиротворюючими.

- Чому ти не ходиш на лекції? - не втрималась я.

- Сьогодні я намагався, та не вийшло. - в його голосі чути посмішку.

- Натякаєш, що це моя провина, що ти не пішов?

- Твоя провина - що пішов.

- Ти пішов через мене?

- Незовсім, скоріше завдяки тобі.

- Про що ти говориш?

- Ти, так би мовити, надихнула мене.

- Яким чином?

- Те, що ти хотіла відвідувати лекції, не заради диплому, а щоб знати трохи більше ніж хвилину тому, змусило мене переглянути свої пріоритети.

У мене відняло мову. А він не такий вже й бовдур, яким здається на перший погляд.

- Ти що заснула, Супермен?

Він зайорзав на водійському кріслі.

- Навіть не думай обернутися!

Він засміявся.

- Я з усіх сил намагаюсь, ти собі просто не уявляєш наскільки це важко!

- Не настільки, як буде важко зробити дітей в майбутньому, якщо обернешся.

- Сильно сумніваюся, що існує, щось важче за це. Треба мені віддати належне, сам не думав, що володію такою силою волі.

Раптом стало холодно. Адам почав натискати на всі кнопки.

- Що таке?

- Здається акумулятор сів, пічка не працює.

- Ну все, давай мою одежу.

- Навіщо? Вона ще мокра.

- Всеодно, давай.

- Візьми мою футболку, вона ще волога, та вже не так сильно, як твоя.

Він кинув мені свою футболку і я швидко проділа її через голову. Вона пахне ним. Такий чоловічий запах. Я вийшла через задні двері, дощ вже ледь-ледь крапотів, сонце пробивалось крізь хмари. Махнувши йому, щоб підняв капот я зачекала декілька секунд, та він і не ворохнувся. Підійшовши до водійських дверей, я постукала у вікно. Воно опустилося.

- Може ти перестанеш зиркати на мої ноги і відкриєш нарешті капот?

Він ніби вийшов з оціпеніння. Капот відкрився і я полізла до акумулятора.

- Він не розрядився, проводка надірвана, я б навіть сказала надрізана.

Він підійшов ззаду.

- Що означає надрізана?

- То і означає, хтось взяв ножа і надрізав. Можливо той нещасний, що розбив твоє лице? - припустила я.

- Надрізаний провід акумулятора міг мене вбити?

- Ні, машина просто повільно би зупинилась. А ось надрізаний гальмівний провід - міг би.

- Він також надрізаний?

- Ні. Але він виглядає точнісінько так само, як і цей, що надрізаний, їх легко переплутати.

Заклавши руки за голову, Адам почав ходити туди сюди і чортихатись собі під ніс.

- Може звернутися до поліції? - спробувала його заспокоїти.

- Та ні, забудь. Нам зараз важливіше знайти заправку, поки не стемніло.

- Гаразд. Одну хвилину.

Я дістала зі своєї сумки пластирь і обмотала дріт.

- Все, можемо йти.

Адам замкнув автомобіль і наздогнав мене. Ми пішли туди звідки приїхали. Навколо були тільки ліса та поля, аж раптом я помітила десь в далечині будинок.

- Он там. - він теж його помітив.

Ми підійшли ближче. Це виявився готель.

- Я йду забронюю номера, а ти оглянь тут все, може поруч є заправка.

Він пішов всередину, а я відправилася на пошуки. Окрім цього готелю та декількох амбарів я нічого не побачила. Дивно, мав би бути хоча б магазин чи що.

- Можеш не шукати, тут її немає. - Адам вийшов з будівлі з ключем в руці.

- Та я вже зрозуміла.

- Ми в Райтвуді, миль пятьдесят від Ріверсайду. Наш номер тринадцятий, - він простягнув мені ключа, - почекай мене там, поки я піду за твоїми речами, що залишились в автомобілі. 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше