Частина 4.

Коли Адам сказав, що "білий кінь" Зак відвезе нас до замку, я думала,  що це просто гра слів, те, що ми часто робимо, та як тільки автомобіль зупинився перед великим будинком з каменю, з куполами та дерев'янними дверьми на великих старовинних металевих завісах я просто втратила дар речі. Ніколи б не подумала, що в Ріверсайді десь є такий будинок.

Вийшовши з машини ми пішли всередину. Як не дивно дворецького там не було. Відімкнувши сигналізацію, Адам попрямував на кухню.

- Будеш щось пити?

Він відкрив великий чорний холодильник та показав на полиці з напоями, закликаючи мене вибрати.

- Ні, дякую. Можемо ми вже поїхати? - перебування в такому заможному домі занадто пригнічує.

- Просто хотів бути гостинним. - пробурмотів він і, вийшовши з кухні, пішов далі по коридору. Я йшла позаду. В будинку було темно, тільки зелені вогники світилися на стелі. Ми зайшли в гараж.

- Що це за зелене світло? - вказала я пальцем вгору.

- Це для нічного бачення.

- В тебе стоять камери в будинку?

- Авжеж. Сідай, відвезу тебе додому. - сказав він одягаючи чорну куртку, яку дістав з машини.

- Пристебнись.

Ворота піднялись і ми рушили.

Всю дорогу я думала тільки про те, що скажу Семюелу. Я повинна була в 19:00 забрати ключі з майстерні, але так як ми застряли незрозуміло де, я залишилась без ключа. Другий день поспіль. 
Я просто розкажу йому все як було, він мене зрозуміє. Він також людина.

***

- Ти серйозно, Макс? В мене не безлімітні ключі!

Попрощавшись з Адамом і відмовившись від пропозиції проводити мене до дверей, я одразу ж поспішила до свого орендаря. І вже п'ять хвилин намагаюсь вмовити його дати мені запасний ключ.

- Я розумію, але і ти мене зрозумій, я просто не встигла забрати копію, з ким не буває.

- Думаєш це мене хвилює?

- Що ти хочеш щоб я зробила? Хочеш завтра десять копій принесу?

Він єхидно посміхнувся та заблокував мені прохід рукою.

- Ти знаєш чого я хочу! - тільки не знову. Сем часто натякає мені на непристойність, та я постійно роблю вигляд, що не розумію про що він.

- Цього не буде. Відпусти мене!

- Ти ризикуєш втратити квартиру, Макс.

Він наблизився до мого обличчя, ми були одного зросту, тому він опинився точнісінько навпроти моєї щоки.

- Ти не зробиш цього. - він ж не викине мене на вулицю?

- Так, не зроблю, якщо ти будеш хорошою дівчинкою.

Він підійшов впритул. Я спробувала вирватись та він схопив мене за руки.

- Ти можеш мати все.

- Останній раз прошу, відпусти, бо я закричу!

- Макс, солоденька, ти нічого цим не доб'єшся, навіщо уникати неминучого.

Тільки но я заплющила очі, щоб щодуху закричати, як він відпустив мене. Коли я відкрила очі він вже звисав вздовж стіни, тримаючись руками та підборіддям за передпліччя Адама. 

- Твої останні слова, виродку? - прошипів він навпроти лиця Семюела.

Що він тут робить? Я ж бачила як від'їхав його автомобіль.

- Відпусти його, - я зробила крок вперед, - він того не вартий.

Це не допомогло. Він тільки сильніше надавив йому на горло. Сем почервонів.

- Адам!

Він відійшов і тіло впало на підлогу мов неживе, та швидко піднявшись, Семюел забіг до своєї квартири, вже майже зачинив двері та Адам вставив коліно в останню мить та схопив його за сорочку.

- Ключі, швидко! - крикнув він.

Він виглядає дуже злим. Я починаю хвилюватись за здоров'я цього бідолахи.

- Я не можу впустити її до квартири, вона вже два місяці не платить оренду.

Адам поглянув на мене, я опустила очі.

- Дозволь хоча б мої речі забрати. -  відчуваю себе приниженою.

- Гаразд, забирай, - він простягнув Адаму ключа, - та якщо через годину не з'їдеш, телефоную копам.

Семюел скористався моментом та захлопнув двері. А ми пішли до моєї квартири.

- Я допоможу.

- Тут збирати особо й нічого, можеш зачекати у машині, якщо хочеш.

- Я вже одного разу залишився у машині, і що з того вийшло? Більше я від тебе не відійду!

- Я ж бачила як ти поїхав. Навіщо повернувся?

Він мовчки підняв рюкзак на рівень моїх очей.

- Навряд чи хтось колись таке казав, але схоже мені пощастило забути свою сумку.

Я не знаю, що дивніше, те, що мені пощастило, чи те, що я знаю цю людину не більше 48 годин, і поруч з ним  мені так спокійно, ніби я вперше можу на когось покластись, комусь довіритись.

***   

Всі мої речі вмістились в одну невелику дорожню сумку, яка в мене залишилась від моїх попередніх "батьків". Одежа, зубна щітка, гребінець, пара взуття та декілька предметів гігієни, оце і все.

- Іди в машину. - він вклав мені в руку ключ, десь я вже його бачила, точно, це той, що висів на дзеркалі заднього виду Рейнж Ровера.

Я кивнула і потягнулась за сумкою, та Адам перехопив мою руку.

- Здуріла чи що, вона ж важка, я принесу, йди.

І я пішла. Потім побігла. Більше ні на хвилину не хотілось залишатись тут.

Я вже казала, що Семюел часто натякав на щось непристойне, більше того, я два чи три рази, помічала, як хтось був у моїй квартирі, поки я була в душі або на лекціях. Речі стояли не на своїх місцях і маленький папірчик, який я клала в щіль між дверями в спальню та рамою, коли йшла з дому, валявся на підлозі. В цій квартирі я завжди відчувала, наче за мною ведеться спостереження, тому ані трохи не засмучуюсь, що більше там не живу.

Адам вийшов з під'їду, закинув мою сумку в багажник та сів в машину.

- Щось ти довго.

- Цей сучий син не хотів відчиняти двері. Не переймайся, все гаразд. Час забиратись звідси.

- Забиратись куди? - ось про що я не подумала, де мені тепер жити?