Розділ 4

Донечко, я хочу щоб ти ніколи не забувала, що всі ми народжені літати, тільки от не кожен це усвідомлює і вміє. Вірю – ти зможеш! І навіть якщо іноді доведеться падати, підіймайся знову! Ніколи не втомлюйся підводитись і вкотре розправляти свої крила, бо ж віднайти справжню себе можна лиш повіривши  у власні сили.
Мама поруч з тобою...

P.S. Сьогодні я стану подихом вітру і ніжно перебиратиму твоє волосся.

Ельвіра
Почало вечоріти, а значить і до зустрічі зі Стасом залишались лічені хвилини. Усміхаючись думкам, вкотре роздивлялась своє відображення в невеличкому сріблястому кишеньковому дзеркалі з крихітними вензелями по боках. 

І на що взагалі можна розраховувати? Наче ж вже давно виросла і всі романтичні казки пора б забути, але ж ні.Таке буває лиш в любовних романах та фільмах – ми з різних світів... 

Проте варто було йому запропонувати прогулятись, як я одразу погодилась, та ще й ледь на шию не кинулась, наче якась наївна дурепа. Повністю забувши всі свої правила і перестороги. І куди ж ділась та славнозвісна обережність?

Після того як він мені допоміг, відчула до нього якусь симпатію. В душі я його дійсно почала вважати своїм рятівником, вимкнувши звичну обачність. Свою роль зіграло і те, що ніколи не знала батька, тому можливо підсвідомо хочу якоїсь чоловічої турботи чи що?! А раніше ж цим взагалі не переймалась... Виходить, хочу цієї уваги саме від нього!!!

Звичайно я завжди  бажала мати якогось відданого хлопця, який піклувався б та оберігав, потім вийти за нього заміж, створити сім’ю. Щоб як у всіх. Але ж хіба в наш час вони такі існують? Якщо і є, то найхитріші дівчатка бронюють їх для себе ще з дитячих садків, чи з молодших класів школи, а потім оберігають як зіницю ока. Коротше, я безнадійно з цим запізнилась. Спочатку було не до стосунків, всю себе віддавала навчанню, а тепер вже і нема з ким ті стосунки будувати. Хоча...

Несподівано мої дивні думки перервав сьогоднішній кавалер, так ефектно з’явившись в дверях книгарні.

Він йшов заклавши руку за спину, такий імпозантний і показний наче його несподівано вирвали з якогось історичного роману та закинули в цю книгарню прямо з королівського прийому. Обличчя прикрашене тією проникливою легкою усмішкою, яка ледь стисла його губи...

І чого це я як навіжена прилипла своїм поглядом? Навіть подих затамувала, наче... Невже не можна реагувати якось більш спокійно? Ніби закохана школярка. Хоча звідкіля мені знати як почувають себе ті закохані школярки (проте чомусь впевнена, що саме так!). І що це за шалена низка нестримних думок. Все, стоп! Помилувалась і досить!

Ввічливо усміхаюсь йому у відповідь, і він витягає з-за спини великий букет, протягуючи мені. Посмішка одразу ж погасла. Прийняла з його рук ці квіти, дивлячись на них з жалощами. Ні, я не якась там навіжена, просто для мене це цілком нормальна і звична реакція на подібні презенти.

- Тобі не сподобались троянди? – здивований і навіть якийсь приглушений голос кавалера, спробував привести до тями цілком логічним питанням.

- Взагалі їх не люблю. – чесно відповіла, продовжуючи вдивлятись в цей розкішний букет. Усвідомлюючи, що зараз виглядаю дуже дивно, почала пояснювати: - Звичайно вони чудесні і зараз тішать око, але через декілька днів почнуть зав’ядати помираючи... цього ж не уникнути, тоді дивлячись на них ніхто не відчуває радості. Для чого ж тоді їх губити? Хіба швидкоплинне задоволення, викликане відчуттям ілюзорного щастя, варте того?

Нарешті відірвала погляд від цих квітів, уважно глянувши на співрозмовника, бо ж було цікаво наскільки його нажахають мої дивні слова. Може взагалі подумає, що я якась трохи схиблена.

- Навіть і не уявляв, що існують дівчата яким не подобаються квіти. – здається, я навіть почула розчарування в його голосі, та й нахмурився він добряче.

- Мені подобаються квіти, я лиш не люблю смерть в будь-яких її проявах.

Вдивлявся мені у вічі, наче шукав якісь відповіді. Вважає, що я дуже дивна і несповна розуму. Ну так, а хто подумав би інакше? Все ж у мене взагалі нема ніякого досвіду для цих побачень, навіть не знаю як себе вести і що можна говорити! Мабуть, потрібно якусь книгу почитати про це. І чому я раніше не озброїлась подібною інформацією?

Нарешті мій співрозмовник, продовжуючи спокійно дивитись в очі, сказав:

- Хіба у нашому світі є щось вічне? Але там де загине щось одне, завжди бере початок інше. Саме в цьому і полягає суть.

Навіть не усвідомлюючи цього, він змусив мене відволіктись від думок про побачення і згадати. Аж прикрила очі. Але я вмію жити з цими почуттями, що за несподівані прояви слабкості?!

- Я щось не те сказав?

Уловив мою реакцію. Цей проникливий і турботливий голос змусив прийти до тями і винирнути зі своїх думок. Розплющила очі. А він уважно слідкує за мною.

- Це ж просто мої роздуми на філософські теми, – почав здивовано пояснювати.

- Так, але це правда. – чомусь в ту мить захотілось розповісти невеселу історію свого народження, що я і зробила.

Раптом схаменулась та почала себе картати. Навіщо ця зайва інформація? Це ж ПОБАЧЕННЯ! Ми ж з ним лиш погуляємо трішки і назавжди розійдемось своїми життєвими дорогами, бо на більше розраховувати неможливо. А веду себе так, наче готуюсь життя з ним прожити, розповідаючи про себе все.

Здається він завмер. І що ж я творю...?! Вже встигла нажахати, а ми ще ж навіть з дверей книгарні не вийшли! Хоч би ще зараз прожогом не чкурнув від мене.

- Тепер навіть не знаю, що сказати... – приглушений голос прозвучав наче якесь недолуге виправдання.

Зараз вже і він дивився на ці квіти з якимсь острахом.

- Гаразд, я в тебе їх заберу, - раптом вирішив, та відібрав букет. Потім усміхнувся і заявив: - Більше не буду засмучувати.

Якусь мить мовчки вдивлявся в очі, а потім несподівано почав розповідати про дитинство і різних дрібних гризунів яких ростив, але ті однаково гинули через кілька років. Дивилась розширеними від подиву очима і не розуміла до чого тут подібна розповідь? Він що, такий самий дивакуватий як і я, верзе все, що йде на думку? Може погарячкувала і все ж майбутнє у нас є? А якщо ця моя дивакувата поведінка принаджує до мене собі подібних?