Врятуй мене ще раз

Розділ 13

Донечко, пам’ятай, в житті не завжди все таке, яким здається на перший погляд. Не суди книгу по обгортці, бо ж всередині може бути невідомий тобі зміст. Так само і з людьми та обставинами, не можна робити висновки, повністю не розібравшись у всьому. Ніколи не осуджуй за неправильні дії, бо ж бувають ситуації в яких інакше не можна було вчинити.
Мама поруч з тобою...

P.S. Сьогодні я стану тремтячим відблиском сонячного світла в рідних серцю очах.

Ельвіра
Ми їхали шукати відповіді. Лунала якась приглушена мелодія, розбавляючи тишу. Пісня наче з далекого минулого, навіть не пробувала згадати, хто її виконує.

Прихилившись на дверцята, думала над своїм майбутнім, яке в будь-якому випадку нічого хорошого не прогнозувало. Бо ж в батька є своя родина, на що я можу розраховувати? Навряд чи він захоче огорнути мене турботою, ласкою і надати захист, як про те мріє Стас. Невже він думає, що просто вручить мене в руки тому чоловікові і все?!

Тут питання в тому чи він взагалі захоче знати мене? Як можна відреагувати на несподівану появу дорослої дитини? Мабуть, дивно про таке дізнаватись. Але ж він повинен був подумати про можливі наслідки... Може взагалі стане відхрещуватись від мене, бо ж має сім’ю. Його дружині явно таке не сподобається. Навіть зітхнула, забувши про ті свої пункти нової поведінки.

- Про що це ти так завзято замислилась? Навіть волосся на голові заворушилось від тієї низки думок?

Мої зітхання привернули його увагу, ще й почав зловтішатись. Відірвавшись від того скла і краєвидів за ним, переводжу погляд на цього дотепного жартівника, а він шкіриться. Веселить сам себе. Мабуть, радіє, що позбудеться мене назавжди.

Так, що там в мене далі за пунктами? Пробую згадати і знову роблю глибокий видих, бо вже так набридли ці ігри. Здається, зараз зовсім не до цього.

- Про принца думаєш, так посилено зітхаючи? – знову починає шкіритись.

Ну все, ти догрався! Хоч і планувала не використовувати найвідчайдушніші прийоми, та він сам напросився! «Малюю» ту загадково-томну посмішку на обличчі, подумки благаючи, щоб він хоч не забув, що за кермом.

- Стас, ти ж чудово знаєш, що принців не існує, сам мені це доводив. - протягую ці слова якимсь навіть солодкуватим голосом (як це я так умудрилась?!). – Але якби вони існували, всі мої думки були б тільки про тебе...

О, Боже, звідкіля в моїй голові така маячня?! Щось взагалі мало схоже на комплімент... Але зате, здається, в мене вже більш природно виходить. Навіть загордилась собою, продовжуючи усміхатись так само таємниче, хоча він і не може сповна оцінити моїх старань, бо ж майже не відволікається від дороги, тільки кидає короткі погляди округленими  від здивування  очима.

Мої слова знову змусили його нахмуритись, навіть та зухвала посмішка зникла. Злякала я його своїми «компліментами». Мовчки занурився в роздуми, тому я повернулась до свого сховку, вкотре розглядаючи осінні пейзажі.
***   ***   ***
Стою перед цією старенькою хатиною, усвідомлюючи, що її стінам відомі такі таємниці, про які я навіть не здогадуюсь. Взагалі не люблю сюди приїздити, саме тому і не пам’ятаю коли була востаннє. Добре хоч няня домовилась із сусідкою, вона тут господарює, бо ж якби не це, до цієї хатини, мабуть, і доступитись було неможливо, все б заросло бур’янами та навіть чагарниками, як замок в тій казці про сплячу красуню. І що це несподівані порівняння? Знову в голові одні казки.

Стас підійшов до мене і також став поруч розглядаючи цю хатину.

- З чого почнемо?

Роззирнулась, міркуючи над його запитанням. Знову згадала цю сусідку. Вона майже ровесниця няні. Кому як не їй знати про все, що тут коїлось.

- Сусіди завжди все про всіх знають. - кажу і помічаю, що ця жінка  про яку я щойно згадала, вже веде за нами нагляд, визираючи з-за свого паркану.

- Здраствуйте! – вітаюсь і підходжу ближче, Стас іде слідом.

- Еля, це ти? – прискіпливо оглянула мене прищурившись, потім перевела погляд на мого супутника, не приховуючи здивування.

Неозброєним оком було видно які припущення вона в ці секунди будує про наші стосунки і від цього стало навіть якось ніяково. Хоча яка мені до цього справа? То ж її фантазія, бо розваг в селі нема, тепер мене обговорюватимуть тижнями, а може і місяцями.

- Тітко Ніна, ми приїхали сюди дізнатись щось про маму. – вирішила одразу перейти до суті. - Ви не знаєте з ким вона дружила?

Жінка примружилась, якось дивно мене розглядаючи.

- Виросла і стала ще більше на неї схожа.

Звичайно, я це знаю, тому нічого не відповіла, просто чекала продовження.

- Надія була така ж красива і витончена, - почала розповідати, - одним словом – міщанка. Саме тому як тільки сюди приїздила, місцеві чоловіки наче з ланцюгів зривались, бігали за нею, проходу не давали. А жінки не любили, вона тут ні з ким не дружила.

Я розгубилась і навіть не знала, як її запитати про тих чоловіків, але на допомогу несподівано прийшов Стас.

- Хто з нею найбільше спілкувався? – спокійно запитує і помітивши як хитро прищурились очі цієї сусідки, пояснює: - Ельвіра хоче більше дізнатись про матір, збирає всю інформацію.

- Найбільше за нею упадав Василь та Леонід, постійно тут крутились, навіть ледь не побились через неї. Було там ще декілька, але ці двоє найзавзятіші. – з виглядом затока заявила жінка.

Відчула легке похитування, я ж Леонідівна... Значить він мій ймовірний батько.

Поки перебувала в легкому шоковому стані, Стас дізнався де вони живуть, та обернувся до мене.

- Поїхали.

Розгублено зиркаю на нього, розуміючи, що ми майже знайшли батька. Повністю отямилась вже у автомобілі, почувши запитання Стаса.

- До кого з них двох поїдемо в першу чергу?

- Леонід... – говорю тихо дивлячись йому у вічі. Чомусь це споглядання мене трохи заспокоювало, взагалі в подібних ситуаціях він діє на мене якось дивно, наче заспокійливе, ніби знаходжу в ньому умиротворіння.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше