Розділ 22

Стас
Дивитися правді у вічі важко, особливо, коли ця правда йде в розріз з усіма бажаннями, але на те вона і правда. Від неї не сховаєшся, часом навіть не можеш зрозуміти, проте прийняти потрібно. От мені і доводиться приймати те, від чого так довго відхрещувався. Та це нічого не змінить. Маршрут давно визначено.

Взагалі життя безглузда річ, хтось з відомих сказав, що саме тому його дарують лиш малюкам. Навіть сперечатись не буду - це істина. Моє життя цьому найкраще підтвердження, бо постійно змушує йти проти власної волі, зрікатись бажань та не зважати на потреби. На тебе надіються інші і ти ніяк не можеш підвести, втратити їхню віру, особливо коли цього тебе навчали з дитинства і готували до чітко визначеного майбутнього, давно розставивши всі пріоритети, змусивши ні на що не зважати. Тому як би не було важко, мусиш безжально переступити через себе, свої пристрасті, мрії та можливо навіть фантазії, бо іншого шляху нема, ти завжди так вчиняв. Вже давно зневажив власними почуттями, ступивши на стежку яку тобі вказали, вже довго йдеш нею, повертатись нема сенсу і не в твоїх правилах, бо маєш свої цілі і визначений план, не можеш все так бездумно втратити, зректися життя до якого так звик.

Вона ніколи не могла бути моєю, завжди це розумів, варіантів не було, тому і намагався не прив’язуватись, хоча це не дуже виходило, з кожною новою зустріччю цей зв'язок міцнішав. В іншому житті могла б стати всім, бо потрібна, навіть необхідна до безумства, але в цьому - стане ніким, хоча і змінила мене повністю, змусивши побачити себе таким, яким я ніколи не був. Та це не той випадок, коли можу відмовитись від усього. Сам винуватий, бо вчасно не помітив та не втримався осторонь, так довго ходив по цьому краю прірви, але ж хіба можна було це контролювати? Як би не було, а зараз мушу втрачати розчаровуючи, руйнуючи її віру в себе.

Дивлюсь в ці віддані очі, вкотре упевнюючись, що все правильно зробив, зупинившись. Хоч вона і так відчайдушно цьому пручалась, так сміливо заявляла, що я їй потрібен, та в мене ніколи не було такого права. Я не зміг би стати ще гіршим.

Давно слід було це все розповісти, щоб вона не плекала марних надій. Хіба ж не бачив, як дивиться? Завжди вважала рятівником, якимсь принцом, фантазувала там собі ще казна що, потім цей придуманий образ почала боготворити. Я ж далеко не такий ідеальний, як вона думає і дуже скоро в цьому впевниться, безповоротно розчарувавшись.

Чомусь несподівано подумав, що в житті на мене так більше ніхто не дивитиметься, цей її довірливий та відданий погляд, безумовно закарбується в пам’яті назавжди і все це, я зараз знищу...

- Еля, світ, в якому я живу, зовсім не схожий з твоїм. – випустив її з обіймів та відступив на крок. – Моє життя давно до дрібниць прописано і все, що мені залишається, це тільки чітко ним слідувати. Як би я не хотів, тобі в ньому немає місця... того місця, яке ти дійсно заслуговуєш, а не те, що я можу запропонувати.

Вона дивилась розширеними від подиву очима, нічого не розуміючи. Чудово знав, що після наступних слів настане точка неповернення, знищаться всі фантазії, надії і віра. Зруйную її наївність, нарешті познайомивши зі справжньою реальністю, хоч сам постійно і оберігав від цього. 

Я не розповів правди, хоча слід було це зробити давно, не вберіг від почуттів, бо не подумав, що це можливо... тому тепер мушу допомогти їй їх знищити. Важко видихаю і говорю:

- Я зобов’язаний одружитись з іншою. – вона ахнула, але швидко взяла себе в руки дивлячись взагалі без емоцій, хвилювання видавало тільки посилене дихання і невимовний подив у очах. Як же не хотілось робити їй боляче, але порятунку від цього не було. – Рената - дочка батькового партнера, шлюбом ми об’єднуємо компанію. Цього не уникнути, все давно вирішено, вже навіть почали узгоджувати шлюбний контракт. Ми з нею пара, разом з’являємось на всіх світських прийомах і згодом станемо сім’єю.

Дівчина дивилась так само безпристрасно, мовчки, ніби взагалі не розуміла слів. Тому тихо продовжив:

- Еля, такі як я, не мають права вибору, нашими руками і долями будуються імперії. Виходу нема, мені нічого тобі запропонувати, тому я так і опирався цьому всьому... Не мав права давати надію, бо її ніколи не було. Нічого не змінити.

- Вихід є завжди, - нарешті тихо сказала вона.

Їй не зрозуміти, живе у вільному світі де ніщо не обмежує волю, може вчиняти як забажає, а в мене нема такої можливості. Є обов’язки, є плани, є ціль, а це першорядне правило яке засвоїв ще з дитинства. Від мене залежать інші, я не можу всіх підвести так завжди було і буде, я це знав з першої нашої зустрічі, навіть якщо доведеться, не зможу обрати цю дівчину, начхавши на все. Без шансів. Тому безпощадно заявляю:

- Тепер ти знаєш всю правду - вибір за тобою. Ти або йдеш, або залишаєшся і ми продовжуємо, але ти не зможеш ні на що розраховувати, мені нічого тобі запропонувати. Ти ж розумієш ким будеш для мене в очах інших...

Сподівався, що своїми безжалісними словами змушу її піти. Не хотів щоб вона ставала іграшкою навіть в моїх руках - особливо в моїх. Вона не цього заслуговує. Це не її доля. Але як же не хотілось відпускати зі свого життя! Вже стала необхідною. Ці двоїсті почуття роздирали думки навпіл. Як же хотілось залишити поруч і продовжити все те, що вона розпочала.

Ні, нехай йде, для неї так буде краще. Вона це сонячне проміння коли я темрява, вона мені потрібна, може, осяяти життя, але я не принесу її в жертву. Це єдиний правильний вихід, не дозволю собі зробити її розвагою.

- Стас, ти зараз реально пропонуєш мені стати коханкою?! – прошепотіла у відчаї і з якоюсь надією запитала: - Чи може я щось не так розумію?

До неї поволі доходили мої слова, але вона не бажала в них вірити. Дивився мовчки, відчуваючи себе справжнім мерзотником, яким став ще тоді, коли запропонував її Марку, бо це негідний вчинок, от тільки розуміння прийшло запізно. Але я саме таким і є, а не той вигаданий нею, ледь не ідеальний образ. Я дійсно негідник який відмовляється від неї і від нас заради власних планів і так, знову дивлюсь правді у вічі – заради корисливих цілей.