Розділ 25

Донечко, якщо минуле приносить біль, краще його відпустити. Живи і насолоджуйся теперішнім, та вір у світле майбутнє. Не повертайся назад, там вже нічого немає – давно перетворилось в історію.
Мама поруч з тобою...

P.S. Сьогодні я прийду до тебе першим проліском весни.

Ельвіра
Батько... досі не вірю. Поки що не можу змусити себе назвати його так в голос, тільки в думках. Потрібно більше часу, щоб звикнути, освоїтись і прийняти нову правду, оскільки зараз він наче чужий. І хоча дивиться на мене з якоюсь турботою і теплотою, ніби обіймаючи поглядом, так, як і няня, але мене однаково лякає все, а особливо цей його тон начальника, яким він віддає накази всім навколо: охоронцеві на в’їзді до будинку, домробітниці і навіть дружині. А те, як він нас знайомив з останньою взагалі в голові не вкладається. Вирішив одразу приголомшити цю мініатюрну світловолосу жінку, без будь-якого вступного слова, майже з порогу, заявивши, що з цієї митті я і її дочка також.

Несподіване повідомлення не на жарт схвилювало Світлану Георгіївну, вона навіть важко плюхнулась на найближчий стілець, високо підняла брови, втупившись в мене округленими очима. Я вже не знала куди подітись. Стояла зніяковівши і чогось чекала, не розуміючи чому все так дивно відбувається. Він же міг її якось підготувати, навіщо ось так одразу ошелешувати? Навіть стало жаль цю жінку. Особливо коли та нарешті отямилась і злісно підхопилась з явним наміром влаштувати скандал, та батько одразу зупинив її попереджувальним тоном зі сталлю, вкотре повторивши, що я дочка і вона мусить ставитись до мене відповідно. Застереження прозвучало досить грізно. Явно в цьому домі не знають нічого про мирне і безтурботне сімейне життя. Якісь дивні в них стосунки. Куди я взагалі потрапила?

Зовсім цього не бажала, тому коли батько повідомив, що житиму з ним в розкішному, величезному будинку, одразу почала протестувати, не хотіла залишати няню. Зібрались всі втрьох обсудили ситуацію, та вирішили, що відтепер матиму дві домівки.

Знаходячись у нас вдома, Леонід Іванович захотів побачити як я жила весь цей час. Показала свою кімнату, там і помітив ескізи, повідомивши, що в мене є до цього хист і він дасть мені найкращу освіту, щоб його розвинути. Розповіла про мрію, повідавши, що і мама мала таку ж. Виявилось він цього не знав. Все зрозуміло, приховала, адже знала, що він би їй посприяв, а це дало б зайвий привід для пліток. Вони так надійно приховували свої стосунки, що ніхто і не підозрював, інакше Стас дізнався б правду ще тоді, коли їздив на фабрику.

Вирішивши всі проблеми, пов’язані з моїм минулим життям, батько захотів поїхати до мами, викликаючи в серці цілу бурю нових почуттів, адже по суті ми з ним об’єднані цією втратою, смутком і болем. Це навіть зближує.

Дорогою до кладовища заїхав у квіткову крамницю та купив величезний букет, в деталях повідавши як вона любила ці білі троянди. Зловила себе на думці, що ніколи не приносила їй квітів, через свої дивацтва. Здається, цей чоловік набагато ближчий до мами ніж я.

Опинившись на місці, мовчки провела до неї, раз у раз зиркаючи на ті розкішні білі бутони в його руках... наче на побачення йде. Навіть хотілось плакати, але я собі такого не дозволяю. Поглянувши на хмурне обличчя раптом усвідомила, що для нього це все наче свіжа рана, адже я постійно жила з цим, а він тільки-но дізнався. Добре помітно, що йому так само важко як і мені, я люблю і він любив, може і зараз продовжує любити.

Підвела очі до неба, чомусь подумавши, що тут завжди так тихо і мирно, навіть птахи не літають, щоб не тривожити їхній спокій... Наче якийсь інший світ. І повітря не таке, а з присмаком гіркоти, печалі та смутку, адже в цьому місці немає життя, тут тільки сумують і проливають сльози, приходячи провідувати тих, кого назавжди забрали небеса.

Важко видихаю, відчуваючи як журба поволі обгортає душу. Завжди так.

Дивлюсь як цей солідний, ошатно вдягнений чоловік з таким завзяттям та любов’ю порається тут, де крім нас з нянею більше нікого і не побачиш. Як він акуратно та бережно виставляє ті квіти на холодному горбику землі, як зажурено милується мініатюрним портретом на сірому гранітному пам’ятнику... наче на неї дивиться. Цікаво, про що думає в ці хвилини? Бачу, що дійсно кохав, в цьому навіть сумнівів немає, та ні на що краще ніж бути другорядним персонажем в його житті, мама розраховувати не могла...  Але чому ж він нічого не змінив? Хіба так має бути? Чому це почуття допускає подібне? Його кругом возвеличують і окриляють називаючи вічним, а воно не перемагає, лиш підкорюється обставинам...

Раптом згадався Стас. А він же мені те саме пропонував. Навіть очі прикрила від споминів. В нас з ним також не було шансів, але я не погодилась на таку роль, не стала повторювати її долю. Може мало кохала, чи навпаки занадто?! Просто не змогла б так... Мабуть, це нестерпно постійно знати, що ти не одна, не єдина. Коли інша його все, ти насправді – ніхто, просто розрада, тимчасове захоплення, адже майбутнього не буде.

Ні. Про це ліпше не думати, як писала мама, якщо минуле приносить біль, його краще відпустити, що я і роблю, відсторонюючись від нього. Відмикаюсь. Давно вже пора пройти повз ту красиву, але оманливу картинку в своїй книзі. Не він має бути поруч зі мною, тільки от коли дивилась в його очі, чомусь здавалось зовсім інакше. Якась зорова ілюзія. Годі. Потрібно відволіктись.

Глянула на ті шикарні квіти, які так і приковують до себе погляд на фоні ще сплячої природи. Будуть стояти тут на холоді, зав’ядатимуть поволі, весна тільки розпочалась тому нічний мороз ще більше пришвидшить їхню загибель. Чому тільки мені їх жаль?

Тим часом батько винирнув зі своїх роздумів та провівши рукою по невеличкій табличці з цифрами, обернувся до мене з німим питанням.

- Так, це мій день народження, - повідомляю тихо, - викарбуваний тут на кладовищі, на гранітній плиті...